Я лягаю на землю бiля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вiчок, що зацвiли в струмку, i думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалiв малого. Тому не буду баритися бiля кринички.

А пiдi мною земля така свiжа, така м’яка, мов колиска, а надi мною небо таке сине, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрiмота i шепче: "Засни собi, засни собi…" Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму! Я пiдводжуся, беру з землi в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю глек i повагом iду робити дiлечко. А на долинцi i на стежцi знову нi лялечки, тiльки жито покриває мене з головою, тiльки сонце крiзь житню дрiмоту накупуе мене промiнням i тiнями.

I славно-славно йти менi мiж житами до жита. Що не кажiть, а вже iнакше почуваєш себе, коли стаєш женцем!

РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Лiто збiгло, як день, i з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Вiн причепив до свого бриля червоний з вологiстю кетяг калини й нитку бабиного лiта, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвiн та й пiшов помiж садами в степи крутити крила вiтрякiв.

Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напiвсон отим дзвоном, що прибивається навiть на хутори. I от над хатами урочисто, густо обiзвалася мiдь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння i всюди-всюди порадувала босоноге школярство.

Нi, це не дзвiн, а мої надiї бентежно запасмились надi мною i в менi. Вони тепло вихоплюють малого з подвiр’я на лебединi крила та й несуть через дiброви, села, рiки до того казкового мiста, де скiльки хочеш читай книжок i вчися аж на вчителя.

Враз усе покращало бiля мене: i ясени з блакитнавими тiнями й зеленим шумом, i нагорблена клуня з чотирма вiтрами, i скрипливi ворота, од яких пiде в щось гарне моя дорога, i макiвки, що бринять i бринять на городi, i навiть ледачi гарбузи, що повдягали рiзнобарвнi сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.

А вулицею iде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пнi, чи дрiмаю?" Я йому показую зуби й кажу: "Не сплю i не дрiмаю". А вiн допитується: "Чого це ти такий?" А я вiдповiдаю: "Який є, такий i є". То пiсля цього чоловiковi хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, i дядько Микола каже, що в таке врем’я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко вiдкочується од землi, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.

— Нiяк не можу в самiсiньку точку пiдiбрати масть. А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковiй кишенi ще не висвистiвся вiтер, i регочу, а дядько знає, чого менi смiшно, й собi посмiхається. А над нами гуде дзвiн, i вище нього летять лелеки, а бiля нас шелестять ясени i макiвки, а пiд ногами сонце смикає за поводи тiнi, — i все це зветься вересень, перший день до школи.

Всмак погомонiвши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клунi я мало не поздоровкався з стовпом i, розпашiлий, зупиняюсь на порозi, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.

— Що? Десь горить? — питається вiд печi мати.

— Дзвiн! — вiдповiдаю одним словом i заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на пiдвiконнi.

Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усмiхається i зiтхає:

— От i дочекалися свята.

— А ви думаєте! — кажу гордовито i вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лiнiйку i коробку вiд сiрникiв, у якiй лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув’язаний олiвець. У тi часи путящий, що не викришувався, олiвець був цiлим скарбом, тому його так берегла дiтвора.

— То я, мабуть, i пiшов.

— Квiти ж вiзьми вчительцi, — пiдходить мати до столу, на якому лежать i стiкають росою чорнобривцi, гвоздики, айстри й майори.

Я вагаюсь: брати їх чи нi, бо в нас до школи приносять квiти лише дiвчатка. Це їхня, а не хлоп’яча справа. I водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительцi. От вiзьму букет i зненацька подам їй iз-за спини.

А в цей час до хати заходить тато. Вiн оглядає мене так, неначе я з мiсяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.

— Це ж для чого вам? — придивляюся до того батькового ока, що найбiльше назбирує насмiшку.

— Пригодиться, — каже тато. — Хочу надивитися, який ти є.

— Давно бачили? — показую зуби, вихитуюсь на мiсцi, а на менi погойдується олiвець.

Тато пiдходить до скринi й виймає звiдти приплюснуту, схожу на пiвкоржа шапочку, її вiн дiстав десь, мандруючи по Херсонських степах.

— Ось тобi подарунок, сину.

З пiдозрiлою цiкавiстю дивлюсь на цю блаватну, iз справжнiсiнького сукна шапочку й питаю:

— I що воно таке, i до чого воно?

— Це, вважай, австрiйський картуз — од вiйни залишився. Дуже гарне сукно.

— Не хочу я австрiйського наголовника, хоч i з гарного вiн сукна.

-А в чому ж пiдеш до школи? В шапцi рано, кашкет зносився, а бриль продiрявився.

— Бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi, — кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. I раптом у моїй макiтрi спливає щаслива думка: впакую букет в австрiйську штукенцiю i непомiтно вручу його вчительцi.