Тiльки, на жаль, качка вже почала старiти, i не всяка їжа йде їй на здоров’я. От якось пiд осiнь ковтнула великого жука, а вiн застряг, не дiйшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадiйно пiдвелася вгору i звалилась на спину. А пiд пiр’ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потiм, заточуючись, качка пiдвелася, сумним оком поглянула на свiт, присоромлено забилася в закуток, i цього дня не чули її бадьорого притакування…

Я дивлюсь на птицю й питаю її:

— Правда, сьогоднi гарний день? Так чи не так?

"Так-так-так", — радiсно погоджується качка i пiдiймає вгору потрiсканий од старостi дзьоб.

Вiд цiєї розмови навiть Обмiннiй стає весело, вона, мотнувши головою, ошкiрює зуби i каже "Ги-ги-ги!"

"Ги-ги-ги", — обзивається у третьому дворi її молодша подруга, що саме розжилась на звiздочоле, з зовсiм блакитними очима лошатко.

А от з-за дровiтнi, мов навiжений, вискакує блохотрус Рябко i з розгону кидає переднi лапи на мої плечi. Я кулаком даю йому "бокса", вiн вiдповiдає головою i лапами, i ми одразу обоє опиняємось у кучугурi: сторож — зверху, господар — знизу; вiд цього Рябко має бiльше радостi, анiж я: вiн, жируючи, повискує, крутить хвостом, смiється, пританцьовує, ще й лiзе цiлуватися, а я лише боронюся вiд нього i снiгу i нiяк не можу вивернутись зiсподу: вхоплюся за снiг — м’який, вхоплюсь за Рябка — вислизає.

— Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, — чую знайомий в’їдливий голос, i вiн мене враз ставить на ноги.

Посеред вулицi iз кужелем в руках зупинилась тiтка Марiйка, жiнка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвiтськи навхрест пов’язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломi. Вона й кужiль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тiтка пiдходить до ворiт i докiрливо хитає головою:

— То скажи пiсля цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?

— А чому й не вийде? — обтрушуючи снiг i Рябкову шерсть, дивуюсь я i не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тiточку, яка нiколи не проспить нi чужої, нi своєї грушки в попелi, а бiднiших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, пiсля того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!

— Хiба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снiгу?

— Е, тiточко, а хiба ви не знаєте, що снiг надає одежинцi чистоту й приємний блиск, — згадую прочитане в якомусь давньому журналi.

— Що-що? — спочатку дивується тiтка Марiйка, дивиться на свiй виношений, уже без блиску, сачок, а далi зневажливо вiдкопилює м’якi, з шафранистою окантовкою губи: — Що той блиск, коли головне — мiцнiсть. Ось так треба думати, господарю! — переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горiхових очей от-от капне весела олiя.

— Чи так, чи не так — не скажу: чого не знаю, того не знаю. — Я хочу здимiти з двору, але балакучiй тiточцi, в якої, кажуть, язик не має спочинку i в снi, неодмiнно хочеться чимось в’їсти меншого.

— То не знаєш? Так-так. I який же пiсля цього буде з тебе хазяїн-господар! I що ти знаєш, опрiч писати-читати? — допiкає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бiдних — це чужа худоба i свiй батiг.

— Еге, чого я тiльки не знаю! — одразу поважнiю, прикидаючи в головi, що тут мене голiруч не вiзьмеш.

— Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусiдiв.

— От лишень лiчiть! — загинаю великий палець на руцi. — Читати — вмiю, писати — знаю, шарувати — теж, пiдгортати — так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступi — знаю i полiтграмоту — також. А на бiльше — не вистачає пальцiв.

Але не мої чорнилом завазьканi пальцi, а полiтграмота доконала тiтку Марiйку.

— А що воно таке — ця полiтграмота? — запитала збентежено, усi її зморшки втихомирились, пригасли на обличчi, а з очей стекла весела олiя.

— Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема нiякого часу, — переможно став на пiднiжку бiля перелазу, вискочив з подвiр’я i прихапком зашумiв снiгами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред бiло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в пiжмурки: зиркне собi на нього — i сховається за хмару, i знову зирк — ага, не знайшов мене! "Стук-стук-стук"!..

Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червонiй шапочцi. Вiн, трудяга, вчепився нiжками в нашу стару грушу i так вибиває в барабан, мов запрошує всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики i осипає на землю, на дятла i на його шапочку волохату паморозь.

Чи ж знаєте ви, що наша груша — не просто собi груша, а шматочок iсторiї? Це так вирiшили в школi всi вчителi, а їх у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Двоє iз них навiть у газетi друкуються: той, що пiдписується вигаданим прiзвищем, — пише весело, а той, що пiд своїм, — тiльки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу. I тепер я теж iншими очима дивлюся на неї, i на її цвiт, i на плiд i навiть люблю iнколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як ворушиться пiд нею сiк i недалека минувшина, що найбiльше стоїть менi в очах червоним козацтвом…