— Де там.

— Дивись! — i Люба простягає менi кiлька зошитiв у барвистих обгортках. — Це твоїi.

— Чого ж вони мої?

— А хто рвав липовий цвiт?

— То ж я тобi так пособив. Та й скiльки його нарвав.

— От якраз на цi зошити i нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.

Вагаючись, беру зошити:

— Тодi спасибi.

— Пиши на здоров’я, — точнiсiнько, як дядько Себастiян, каже Люба. Чи, може, вона почула вiд нього цi слова?

— То заробила ти срiбного карбованця?

— Таки заробила. Михайлику, а завтра пiсля школи пiдемо по гриби? Я найшла таке мiсце — однi боровики, i тугi, наче камiнцi. Моя мати уже насушила кiлька в’язок. Пiдемо?.. Чи тепер тобi вже не з руки?

— Чого ж, пiдемо.

— То й добре, — чого нам боятись пустобреха…

У цей час задзвонив дзвiн уже на урок. Ми кинулись до своїх класiв, що гудiли, неначе вiтряки.

I от на порозi стає наша учителька. Вона так несе усмiх, що, здається, посмiхається кожному з нас. А слова її й досi, через сорок рокiв, обзиваються моєму привечiр’ю:

— Дiти, ви всi пiдросли на сонечку i дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цiкавого, нам треба узнати…

Другого ранку я рубав мамi дрова, коли чую — нашi ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязi, розгойдується собi й усмiхається менi.

— Ти чого, дiвко, гойдаєшся? — вганяю сокиру в колоду i йду до ворiт.

— Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, — вони скриплять у кiлька голосiв, а нашi мають лише два голоси.

— I дослухалась! — Скiльки я чув скрип наших ворiт, а нiколи й не подумалось, що вони мають кiлька голосiв. — Ти й сьогоднi першою в школу прийшла?

— Я сьогоднi, Михайлику, в школу не йду, — каже таємниче, а погляд її аж зорiє. — I по гриби ми сьогоднi не пiдемо.

— Це ж чого?

— Бо вчора до тiтки Василини приїхав головний над спiваками, i вiн нас на кiлька день забирає до Вiнницi.

— I ти їдеш? — обiзвався жаль у мене.

— Їду, Михайлику. Я там справжнiй театр i трамвай побачу. Це я прибiгла попрощатися з тобою. Вже пiдвода на шляху чекає мене.

— Ти ж скорiше приїжджай.

— Це вже як головний над спiваками скаже. Так хочеться побачити мiсто. Там нi в однiй хатi немає каганця — скрiзь електрика свiтить. Прощавай, Михайлику.

I вона, погойдуючись, мов очеретинка, пiшла назустрiч своїй долi, бо настало таке врем’я.

РОЗДIЛ П’ЯТИЙ

День тепер куций, мов заячий хвiст. I все одно менi так добре в ньому, що й не кажiть, а особливо тодi, як вислизнеш iз хати — i на ковзанку. Ось там уже розкiш i воля — до самої зорi! Якось веселiше стає навiть од згадки, як пiд тобою гуде i посвистує лiд; ну, а як опiсля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, — краще не згадувати.

Коли я з ковзанами збираюсь на рiчку, мати каже, що з моїх очей сиплються iскри.

— Е? — не вiрю я.

— Поглянь у дзеркало.

I хоча знаю, що мати говорить з насмiшкою, одначе весело кривуляю до стiни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революцiї в панiв, i в ньому бачу лише свої осмiхненi очi, нiс i кiнчик язика, якому чогось тiсно за зубами.

— То сиплються iскри?

— Ще й як! — вiдповiдаю жартом на жарт i починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорiлась.

Вiд цього на материнi вуста теж умощується смiх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову — та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на нiй пересмiшку над клямкарями: ключ — клямка, ключ — клямка!

— Тiльки ж не пiди, неначе рак по дрiжджi, — застерiгає мати, щоб я не длявся. — Бо ти i зорi, i мiсяця дочекаєшся на ковзанцi.

— А менi й з мiсяцем добре! Вiн такi дорiжки вистеляе по льоду! — Бачу цi дорiжки й тiнi верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.

— Тiльки пам’ятай, що тобi за цi дорiжки тато скаже.

— Мушу пам’ятати! — безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двiр — i одразу опиняюсь аж у самiй серединi дня!

А як тобi хороше, коли знаєш, що стоїш точнiсiнько посеред дня! Тодi все здається кращим i сам нiби вартнiшим стаєш. А є ж такi, що й досi не вiдають цього i мають менше радостi од свiту…

Блакитний iз памороззю цвiт б’є менi в очi, i вони не знають, що їм робити: чи засмiятися, чи скинути кiлька сльозин. З того чи якогось iншого дива-радостi я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на мiсцi, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспiвав:

Вербовая дощечка, дощечка,
Там ходила Настечка, Настечка.

Пiсня одразу наблизила до мене весну, i ставок iз вербовою дощечкою, i Настечку над водою, i зорi у водi — усе те, в чому я живу.

"Так-так-так", — бадьоро обiзвалася на пiсню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи вiд мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб iз нею щось гомонiли про життя. I що не скажеш їй, вона буде пiдтакувати i притиратись до тебе здоровим крилом.