— I ви до нас?

— I я до вас, Михайлику.

— Може, вчитися?

— А що ти думаєш: з великою охотою сiв би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.

— Спасибi. А що ви несете?

— Дивись! — дядько Себастiян ставить на землю роздiлений на двi половини ящик, а в ньому аж висяює цiле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олiвцями, а друга — школярськими ручками. Я нiколи не бачив стiльки такого добра й розгубився перед ним. — Що, Михайлику? — кумедно пiдморгнув менi бровою дядько Себастiян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.

— Де ж ви дiстали стiльки?

— Аж у Вiнницi.

— I що з цим добром будете робити?

— Вiддамо учителям, а вони роздадуть учням.

— Це, виходить, подарунок нам? — радiю я.

— Подарунок вiд незаможникiв: ми не вчились, то вчiться ви, в люди виходьте! — Враз дядько Себастiян хмурить свою брову, пiд якою щойно тримав веселощi, i пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. — А це, халамиднику, що за новина у тебе?

— Яка ж це новина? Ув’язують школярi до шиї олiвцi, ув’язую i я.

— То бiднiсть наша ув’язує! — гнiвається на когось дядько Себастiян, розриває мотузочок i вивiльняє од нього шию i олiвець. — Чуєш, Михайле, нiщо не повинно гнути людину чи висiти в неї на шиї: нi ярмо, нi ланпюг, нi хрест, нi навiть олiвець! Зрозумiв?

Я тодi не дуже збагнув, чого дядько Себастiян так обурився на мiй мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишенi пiджака спочатку якусь книжку, потiм олiвця, що теж пахнув цукерками, i простягнув менi.

— Ось тобi вiд мене.

— Може, не треба? — засумнiвався я.

— Чого це не треба? Пиши на здоров’я. Я засмiявся.

— Ти чого хихоньки справляєш? — пiд брову дядька Себастiяна знову прибилась веселiсть.

— Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров’я, а от щоб писати на здоров’я — не чув.

— Iще почуєш, — маєш час. Всякi паскудники он таке пишуть, що й здоров’я, i навiть життя забирають у людей. А нам треба писати тiльки на здоров’я людям.

— Дядьку Себастiяне, що то за книжка у вас?

— Полiтграмота.

— Полiтграмота? Це ж про що?

— Як тобi сказати? — зiбрав на високому чолi з пiвдесятка зморщок. — Ось космографiя — це наука про те, що робиться на небi, а полiтграмота — що треба робити на землi. Вiзьми собi на днину, може, щось учитаєш, — дядько Себастiян дав менi книжку, пiдхопив ящика з школярськими скарбами й пiшов до вчителiв.

Мене одразу ж обступили школярi, розглядаючи i олiвець, i нову книгу.

— Везе ж декому, — заздрiсне говорить Улян i так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: — I що то за штука — полiтграмота? Знаєш, чи де там?

— То чом не знаю? — вiдповiдаю запитанням на запитання i пускаюся берега: — Є двi найвищi науки — космографiя i полiтграмота…

— Чим же вона найвища?

— Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "полiт", тому вона i є високою наукою.

Це пояснення задовольняє i Уляна, i мене, i школярiв. А щоб зовсiм не забрехатися, я швидко вскакую в школу, i тут мене в коридорi стрiчає Люба.

— Михайлику, це ти?! — дивуються i чогось так радiють її карi очi, що й мої починають усмiхатися.

— I ти вже прийшла до школи? — не знаю, що сказати їй.

— Я перша прийшла, — i обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собi й дрiмають на темних мочках вух дiвчинки. — Все боялася, щоб не спiзнитися.

— А може, ти хотiла всiм сережки показати?

— Безсовiсний, — вiдстовбурчує вузликом рожевi уста, але одразу ж перестає гнiватися i таємниче каже: — Я тобi щось принесла. Знаєш що?

— Звiдки менi знати.

Коридором пробiгає Цибуля. Вiн нагло зупиняється бiля нас, нахабнувато заглядає менi i Любi в очi й багатозначно каже: "Ги".

— Ти чого? — одразу накостричився я.

— Бо щось знаю, — хитро дивиться на мене й Любу. — От розкажу всiм хлопцям.

— Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? —скривджено забринiв Любин голос, а сполох тiнями затрiпотiв у її очах. — Що? Цибуля вдоволено засмiявся, показав нам язика:

— Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.

Образа, обурення i гнiв зiрвали мене з мiсця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навiть дивуюся, як вiн, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолудi, стрiлянi гiльзи, старi пера, огризки олiвцiв i олов’янi пломби. Оце добро, певне, i врятувало нас вiд бiйки в перший день навчання.

— Пусти! — раптом заскиглив Цибуля. — Он розчавиш перо.

— А набрiхувати будеш?

— Н-не буду! На дiдька ви менi здались. Уже й пожартувати собi не можна.

Я випускаю Цибулю. Вiн швидко визбирує своє добро i знову бiжить на подвiр’я. Чи ж буде вiн там розповiдати брехнi?

Люба зневажливо подивилася йому вслiд i довiрливо сказала менi:

— Ти, Михайлику, не журись. Що нам вiд такого заводiя чекати? Ось пожди мене трошечки, — я зараз! — Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. — Здогадався, що в мене?