Хтось виїжджає з гайдамацьких лав і рушає, в супроводі трьох козаків чи запорожців, до Гонтиної команди. Ось і сотник з осавулом і хорунжим подалися їм назустріч. Від страшного хвилювання Вероніка мало не випустила з рук підзорної труби…
— Що ти там бачиш, дитя моє? — нечутно ввійшовши, стурбовано спитав губернатор і кинувся до дочки, щоб самому глянути на далеке поле.
— Стривай, батьку… Я сама… будь твердий… на все воля божа! — тремтячими руками Вероніка підняла вище підзорну трубу й нервово притисла її до очей. — Єзус-Марія! Гонта з ватажком ворогів обнімаються… і гайдамаки, і наша команда підкидають угору шапки… Когось підняли на списи… мабуть. Обуха…
— Клятвопорушник! Юда! — вигукнув Младанович, схопившись руками за голову.
— Зрада! — глухо мовила панна й, знесилена, майже впала на стілець. Щось важке, металеве грюкнуло об підлогу й покотилося до балюстради балкона.
— Що з нами буде? — у розпачі прошепотів губернатор.
— Те, що судилося там! — урочисто відповіла Вероніка, показуючи рукою на небо. За мить вона рвучко схопилася з місця й підбігла до занімілого в розпачі батька.
— Коханий, любий мій батьку! — промовила панна, обвиваючи шию блідого й тремтячого губернатора своїми ніжними руками й припадаючи до його грудей. — Відваги, ради бога, відваги! Настав вирішальний час, і від твоєї твердості та стійкості залежить доля міста й тисяч людей, яких віддав під твою опіку і дідич-князь, і бог… Матері, діти, старі нині простягають до тебе руки… Чуєш, які ридання лунають на майдані?.. Поспішаймо ж туди! Довіримо своїх кревних захисту панни небесної! Я певна, батьку, що ти виконаєш свій обов’язок!
Мова доньки підбадьорила губернатора, і він, схопивши за руку свою любу Вероніку, вигукнув з піднесенням:
— Так, я виконаю свій обов’язок, моє кохане дитя, і ти мене в цьому підтримаєш!
Спершу звістка про Гонтину зраду викликала серед мешканців Умані такий розпач, що всі немов очманіли від жаху: чоловіки скам’яніли, а жінки ридали, металися по майдану, били себе в груди й рвали коси; матері шукали своїх дітей і топтали під ноги чужих… Стогін, крики, зойки зливалися в якесь страхітливе виття, й воно неслося далеко за місто, аж до гайдамацьких полчищ.
Якби вчасно не наспіли Младанович і Шафранський, то заціпеніла від жаху сторожа не зачинила б навіть брами, і Гонта з Залізняком увійшли б у неприступну фортецю без жодного пострілу.
Але Шафранський своїми палкими, завзятими словами знову вдихнув одвагу в сторопілих попервах Маккавеїв і навіть зумів заспокоїти жінок та змусити багатьох із них припинити марні плачі й приєднатися до захисників фортеці.
Після об’єднання повстанці, кількість яких уже дійшла до сорока тисяч піших і кінних бійців, на короткій раді вирішили негайно штурмувати Умань;
Гонта доводив, що жодного справжнього захисника у фортеці не зосталося: всі міщани й городяни розбіглися, а вельможна шляхта і євреї не зможуть чинити стійкого опору…
— Зараз вони всі там почманіли, й коли їм не дати отямитись, а вдарити, не гаючи часу, з усіх боків, то ще до вечора місто буде в наших руках! — закінчив сотник.
— Хай буде по-твоєму, — згодився Залізняк. — Хоча мої молодці воліють битися в чистому полі, та для Умані спробуємо!
Шафранський, поставивши на валах стрільців з мушкетами й пищалями, хотів був податися через браму до нових шанців, які сполучали місто з озером, але його зупинили вигуки вістових із веж:
— Ворог спішився й оточує фортецю!
Комендант розгадав намір гайдамаків і звелів бити на сполох, щоб і табір попередити про небезпеку, а сам тим часом наказав негайно копати підземний хід, котрий би з’єднав місто з табором.
Не встигли гайдамаки розділитися на чотири загони й наблизитися на певну відстань до мурів фортеці, щоб зручніше було кинутися на приступ і нестримними хвилями знести всі перепони, як з губернаторської фортеці гримнули важкі гармати; клуби густого диму відразу оповили вежі й білою пеленою почали опускатися над містом; із свистом і шипінням розсікаючи повітря, полетіли на гайдамацькі полчища чавунні ядра й пронизали їх, поваливши на землю десятки людей. Стрункі лави здригнулися, змішались і подалися назад, відразу перетворившись із правильних прямокутників у безформні й безладні юрби; але отамани кинулися відновлювати лад у своїх частинах, запалюючи й підбадьорюючи бійців; та ледве вишикувалися лави, як знову гримнули гармати й знову змішали людей у безладні юрби… Тоді до відступаючих загонів підлетіли головні ватажки й скомандували: «Вперед! Бігом!»
Усі кинулися вперед і перехопилися через смугу вогню з верхніх батарей; та комендант передбачив це й заздалегідь наказав набити гармати нижнього валу картеччю; коли розпалені боєм повстанці добігли до ліній, які обстрілювалися нижніми батареями, Шафранський скомандував: «Вогонь!»
Земля здригнулася, в амбразурах спалахнули блискавки й з оглушливим громом понесли назустріч сміливцям вихор картечі… Залунали крики й стогін, лави змішалися, сотні трупів перегородили дорогу… Гайдамаки похитнулися… але це була тільки мить… Залізняк, Гонта і Найда, зіскочивши з коней, кинулися вперед… Залунали вигуки: «На вали! Там гармати не страшні! Коли й рубай собак!» — і збуджена маса нестримно, мов ураган, ринула на приступ, не давши обложеним часу знову набити гармати; сп’янілі від дикого шаленства, не бачачи нічого перед собою, видерлися повстанці на перший вал, укріплений низьким частоколом, і остовпіли: за валом ішов глибокий та широкий рів, оперізуючи довкола головний, крутий і високий вал; на його гребені стримів у два ряди височезний, з дубових колод частокіл з брустверами, бійницями, вежами й вузькими просвітами для рушничної стрільби; саме за тим частоколом тісними лавами розмістилася нова міліція з Маккавеїв…