— Так, до їхніх сліз не може бути милосердя, бо вони його не мають до чужих сліз. На кожному камені цього замку запеклися краплини крові дітей мого названого батька, і прокляття повисло над цим кублом душогубів. — Найда гаряче потис Даринину руку. — Твоя правда, зіронько!.. Дай же мені ще раз, востаннє, пригорнути тебе до мого серця, — пристрасно зашепотів він, притягаючи дівчину до себе.

— Опам’ятайся, коханий! Щохвилини можуть увійти…

— Ніхто не ввійде… На одну мить можна забути все!.. Я усім пожертвував для вітчизни, Дарино: життям своїм, волею і навіть коханням до тебе. Через півгодини я залишу замок… Хтозна, чи ми побачимося знову? А я кохаю тебе над усе в світі, над свою душу!

Отаман палко пригорнув дівчину і вкрив її обличчя поцілунками.

— Коханий мій, соколе мій! — тихо скрикнула Дарина, припадаючи до козацьких грудей і, раптом відсторонившись, квапливо зняла з руки перстень і наділа його на палець Найди.

— Ось перстень мій, — пошепки, уривчасто заговорила панна. — Перед господом богом заручаюся ним з тобою і присягаюсь, що піду за моїм судженим хоч на край світу!

Найда притис до уст її руку… Але в цю мить почулися кроки. Закохані поспіхом вернулися до трапезної.

Слідом увійшли Кшемуський з Теклею; він попрохав вибачення за дружину, яка через нездоров’я не може вийти до гостей, і доручив приймачці опікуватися Дариною. Найду ж запросив до себе в кабінет, вирішивши написати кілька слів Стемпковському.

Дарина, виходячи за Теклею, на мить зупинилася, ще раз крізь сльози глянула на коханого й зникла за дверима.

Найда пішов з Кшемуським у кабінет.

Це й була саме та кімната, про яку розповідав отаманові старий запорожець, вона колись правила губернаторові за спочивальню: на стінах висіли величезні портрети володарів замку — князів Яблоновських.

Увагу Найди відразу ж привернув портрет лицаря в срібних латах, з мечем у руці і чорними перами на шоломі.

Кшемуський сів до столу писати листа, а Найда став походжати по кабінету, зупиняючись то біля одного портрета, то біля іншого; але його непереможно тягло до лицаря з чорними перами на шоломі.

Власне, нічим особливим портрет не відзначався. Він висів так само, як решта, і чорні очі лицаря, немов виступаючи з рами, дивилися так само виразно, як і очі інших портретів.

Губернатор писав, не повертаючи голови.

«Невже не пощастить перевірити механізм?» — думав Найда.

Його пекла нестерпна цікавість. Кілька разів отаман наближався до портрета й ледве стримувався, щоб не простягти до нього руку.

Нарешті Кшемуський підвівся й чемно промовив:

— Даруйте, ясний пане! Ще моя дружина хотіла передати щось ясновельможній пані Стемпковській. Певна річ, це можна було б і завтра… Але оскільки пан поспішає…

Серце Найди завмерло від радості. .

— Так, так, я поспішаю, щоб завидна добратися до якого-небудь безпечного місця, — відповів він, насилу приховуючи жагуче нетерпіння.

— В такому разі прошу пана зачекати тут п’ять хвилин — я зараз повернуся. Отаман вклонився, і Кшемуський вийшов з кабінету. Ледве затихла вдалині його хода, як Найда одним стрибком опинився біля портрета й пальцями щосили натиснув на чорні очі лицаря.

Портрет тихо відсунувся: за ним були двері до підземного ходу…

XXVII

Тим часом в Умані все кипіло: нова міліція то переносила на стіни фортеці бойове спорядження, то укріплювала табір, щоб можна було безпечно користуватися водою з озера; жінки, що почувалися на силі, також брали діяльну участь у спільній роботі, слабші плакали й молилися, а деякі в розпачі, мов сновиди, блукали по місту, жахаючи людей своїм виглядом. Костьоли не зачинялися: відправа йшла за відправою, тужливий, похоронний дзвін не змовкав з ранку до півночі… У храмах було повно старих і жінок… Одні били себе кулаками в груди, інші лежали ниць на чавунній підлозі, раз у раз протяжно зойкаючи. У переповненій синагозі гамір не вщухав ні на мить: розпачливі крики й голосіння долітали на майдан і навіть до губернаторського замку.

Тільки православна церква була майже порожня. Хоч губернатор і наказав попові щодня правити службу, а закличні удари дзвона розлягалися далеко над містом, до церкви чвалали тільки старі й каліки — решта хлопів та міщан порозбігалася… Навіть спокусливі пропозиції єврейських купців, які просили міщан взяти на збереження їхній крам, обіцяючи за це великі гроші, не могли вдержати нікого.

У покоях губернатора теж було не веселіше, ніж у синагозі, — тільки горе виявляло себе тут не криками, не стогоном, а могильною тишею. З усієї сім’ї лише сам Младанович і його донька Вероніка виказували цілковите самовладання й відвагу. Шафранський, котрий якщо не по крові, то за взаємними симпатіями належав до сім’ї губернатора, підтримував бадьорий настрій в усьому місті; він з’являвся то на валах, то на торжищах, то на вежах або в таборі — і скрізь з безжурним сміхом та дотепами запевняв, що його фортеця міцна й неприступна, що він сам хоче якнайшвидше побачити «ту погань» і почастувати її з височини мурів картеччю, а єдина, мовляв, у нього турбота — це про воду… Мешканці Умані, слухаючи Шафранського, переймалися відвагою і, стоячи на валах, виглядали ворога навіть з деякою задерикуватістю… З валів було видно розставлені Гонтою за версти дві од міста пікети, які оточували Умань довкола — так що-навіть миша не проскочила б до фортеці повз них; така ретельна охорона всіх тішила й розвіювала підозри щодо Ґонти. «Якби він плекав у душі зраду, то відразу б утік до гайдамаків, а то ні — твердо стоїть і охороняє місто», — так думав кожен, побувавши на валах…