Паніка, що було запанувала в місті, начебто трохи зменшилася; усі метушились і, хто чим міг, допомагали міліції: то підносили харчі й набої, то лагодили пошкоджений пострілами частокіл. Усі храми були відчинені вдень і вночі; відправи в них не припинялися, й богомольці з палкими молитвами слали до Всевишнього свої одчайдушні благання…
Сара в ці дні, полишена цілком на саму себе, мучилась однією невідступною думкою: як врятуватися, як дати комусь із своїх знати, що вона в Умані… Тому-то дівчина використовувала кожну нагоду, щоб підійти ближче до частоколу й виглянути назовні. Але частокіл височів суцільною стіною, та й гайдамаки стояли від фортеці за двоє-троє гін — сажнів за чотириста, а на такій відстані її не впізнав би і сам Петро, навіть коли б вона вилізла на вежу, на самісінький шпиль!
Сповнена тупого відчаю, Сара одного разу йшла майданом і випадково натрапила на православну церковку, в якій щодня ревно били поклони бабусі й діди, що не могли через свою немічність втекти з Умані… І раптом у дівчини сяйнула думка: «Тут, тут мій порятунок! Біля розп’ятого бога, який з любов’ю кличе всіх стражденних і обтяжених під свій захист».
— Авжеж, — прошепотіла Сара, звівши очі на хрест, — там, там! І як мені раніше не спало це на думку? Адже в душі я давно християнка… Сам батюшка, святий отець, благословив мене… а я, замість того, щоб шукати захисту в отця небесного, весь час блукала в пітьмі, мучила тугою душу, каламутила серце отрутою злоби… А тут, перед моїми сліпими очима, було тихе пристановище любові й милосердя…
Від зворушення по щоках Сари котилися сльози; та вона цього, охоплена молитовним настроєм, не помічала.
— Ні, більше не хочу ховатися! Я хочу вмерти християнкою! — і, нехтуючи обережністю, навіть не озирнувшись, дівчина рвучко увійшла до церкви.
Всередині було порожньо й тихо; три баби й два діди тулилися по кутках; священик у рясі та єпітрахилі тихо читав відпускну молитву… Та ось він, закінчивши її вигуком «яко благ і чоловіколюбець», благословив молільників хрестом і простят його для цілування.
Сара перша підійшла до хреста з якимось внутрішнім трепетом і відчайдушною рішучістю; вона побожно поцілувала хрест, руку батюшки й промовила тихо-тихо: «Панотче! Мені… треба вам сказати…»
Священик, худенький дідок, ласкаво глянув на дівчину й кивнув головою на знак згоди. Відпустивши своїх парафіян, він підкликав Сару до аналоя. Вона впала перед батюшкою на коліна й заридала.
— Чого плачеш, чого тужиш, дитя моє? — спитав священик, накривши єпі-трахиллю Сарину голову, немов для сповіді. — Повідай мені твоє горе, відкрий свою душу… перед цим хрестом!
— Ой отче святий… я не достойна ще… Адже й те, що я підступила до хреста, може, страшний гріх, — схлипувала дівчина.
— Немає такого гріха на світі, якого не можна було б омити сльозами під покровом хреста, бо розп’ятий на ньому спокутував своїми муками всі гріхи світу… і якщо ти віриш…
— О так, вірю, вірю! — пристрасно вигукнула Сара, перебиваючи священика. — Вірю в цього доброго бога… але ще не смію торкнутися до святині… я єврейка!..
— Єврейка? — здивувався батюшка.
— Атож, єврейка, ще не хрещена… Але мене вже благословив панотець… батюшка лисянської церкви… — схвильовано заговорила дівчина, кваплячись висловити перед цим добрим, сивеньким дідусем усі болі своєї змученої душі… — Він одкрив мені очі, він просвітив мою душу, він влив у моє серце струмочок братньої любові… І я полюбила гоїв, нещасних, гнаних…
— О моє нове чадо! — зворушено промовив священик. — Немає більшої радості на небі, як знайти заблудле ягня… Ти в серці вже носиш Христа… отже, ти хрещена духом… А тому благословляю тебе цим хрестом, нехай він стане твоїм щитом і провідною зіркою в житті… Ти християнка!..
Сара побожно припала до хреста й відчула в своєму серці той наплив релігійного ентузіазму, який веде мучеників на вогнища, осяваючи їхні обличчя усмішкою блаженства.
— Лисянський священик імення ще тобі не дав? — спитав батюшка.
— Ні… Він уже мав охрестити й повінчати мене… — зашарілася дівчина й знову залилася слізьми, — але мій батько, несподівано… завіз мене на Поділля… а тепер в Умань… Розлучив навіки… Де тепер Петро, син титаря лисянської церкви, я не знаю… я помру християнкою… і там зустрінуся…
— Бідолашне дитя моє! Надійся і віруй… а в бурю тебе збереже сей храм… його двері й для тебе будуть відчинені… Даю ж тобі ймення Варвари-великомучениці, в ім’я отця, і сина, і святого духа… Амінь, — і священик тричі перехрестив Сару.
В пориві пристрасного релігійного почуття дівчина упала ниць перед аналоєм і заніміла в безмовній молитві…
Настав третій день облоги. Настрій в обложених усе ще був бадьорий. Пиво й мед з погребів Младановича збуджували енергію. Справжню причину цієї щедрості панство приховувало, але таємниця от-от мала розкритись, бо в губернаторському ставку-цистерні воду вже вичерпали… На лихо, стояла страшенна спека — літо було в самому розпалі.