Найвищим пунктом, що панував над усією Уманню, була надбрамна вежа губернаторського замку. У цій вежі оселився сам Шафранський, а на вишці в нього зберігалися різноманітні астрономічні прилади, серед них і підзорна труба. Вероніка кілька разів на день вибігала на вишку й кожного разу поверталася звідти заспокоєна: Гонта з загоном стояв на місці, а ворога ніде не було видно. Цю заспокійливу звістку вигукував на міських вулицях і оповісник, вселяючи надію в серця уманців…

Першого дня Сара ходила, мов божевільна; її серце краялося від болісних почуттів і сумнівів: не виказати губернаторові Ґонти — означало, на думку Сари, те ж саме, що своїми руками віддати на смерть тисячі уманських мешканців, а виказати його — це було все одно, що погубити Залізняка з повстанцями, її братами по хресту, загибель яких спричинилася б до винищення всього православного люду в краї!.. Неможливість знайти якийсь вихід замалим не довела Сару до божевілля; та за ніч вона трохи заспокоїлась, і вчорашні страхи постали в дещо іншому світлі: по-перше, дівчина схилялася до тієї думки, що нових братів їй треба жаліти більше — адже їх усе життя кривдили й мучили… Крім того, вона, по суті, зараз нічого не може вдіяти: Гонта нині, мов сокіл, на волі — куди захоче, туди й полетить… а при виїзді сотника з міста вона ж таки крикнула, щоб йому не вірили, та на крики єврейки ніхто не звернув уваги — тож тепер нехай як знають…

Заспокоївши почасти своє сумління, Сара знову почала думати, як би врятуватися й розшукати Петра. Але тепер втекти з міста не було можливості:

Гонтині пікети неодмінно б її схопили, і тоді їй смерть… Хто повірив би хоч одному слову єврейки? Як видно, треба все-таки лишатися в місті й з-за частоколу стежити, коли з’являться гайдамаки… Може ж таки її хтось пізнає… А може, вона випадково побачить Петра, підійшовши до частоколу…

Сара дістала собі селянське вбрання. Ані батько, ані тітка тепер не звертали на неї уваги, не цікавилися навіть, де вона блукає: кожен думав тільки про власний порятунок, все інше було байдуже… Коли Гершко побачив дочку в селянському вбранні, він навіть похвалив її за винахідливість.

Тим часом, на третій день уранці, з вежі Вероніка повідомила, що із сизої імли випливає й суне по землі якась чорна лавина, незабаром вона захопила майже третину обрію. Звістка про це облетіла місто й підняла на ноги весь люд:

одні кинулися на вали, другі видиралися на частокіл, треті вилізли на наріжні вежі… І всі до сліз напружували зір, намагаючись роздивитися, що ж то за страховище суне на них з далини? Спершу нічого не можна було розібрати, та згодом з вежі почулися тривожні злякані вигуки: «Видно… йдуть… військо, здається…» І нарешті хтось крикнув: «Гайдамаки!»

Цей крик, мов грім, розкотився по всій фортеці. Але Шафранський уже летів на своєму румакові вздовж укріплень, підбадьорюючи гарнізон войовничими вигуками:

— На місця! До зброї! — командував він. — Ех, коли б Гонта заманив цю погань, то ми б її почастували чавунними кавунами: любо буде глянути, як уся гайдамацька наволоч кинеться врозтіч під градом картечі й куль!

В іншому місці Шафранський заохочував словом нове воїнство:

— Бадьоріше, сміліше, панове! Пам’ятайте, що ви — Маккавеї, і захищайте своє життя та свою святиню!

Але бідолашні Маккавеї тремтіли й переляканими очима дивилися в загрозливу далечінь, прислухаючись до невиразних звуків, що долинали звідти, мов рокотання розбурханого моря. Під’їхавши до брами, комендант фортеці наказав, щоб засуви на воротях було знято й щоб на перший сигнал Ґонти вони розчинилися навстіж для його команди.

На майдані й коло синагоги юрмилася сила-силенна єврейок; там, серед наростаючого гомону, вже чулися ридання, зойки й перелякані крики. Шановний цадик стояв на ґанку синагоги й силкувався вгамувати паніку, яка охопила юрбу.

— Слухайте, безумні! — суворо й натхненно говорив він, простягаючи руки до юрби. — Не плакати нині треба, а всіма силами душі постояти за життя ваших синів і братів, за скрижалі святого заповіту. Господь Ісаака та Іакова кличе вас усіх до бою, як закликав колись на амаликитян і філістимлян. Чи ж не він беріг свій народ у Єгипті, чи ж не він годував його в пустелі? Чи ж не він провів його через грізне море, розверзнувши безодню? Чого ж ви страхаєтесь нині й тремтите? Встаньте всі, бо Єгова з вами!

Палкі слова цадика заспокоїли натовп: плач і ридання почали стихати, очі в багатьох загорілися відвагою.

А Вероніка в той час з високої вежі губернаторського замку спостерігала за наближенням гайдамаків і з великою тривогою стежила, що ж робитиме Гонта. Вона боялася, щоб одчайдушний сотник не кинувся із своєю командою на чорну лавину повстанців; в запалі він би неминуче загинув, розбитий ворожими силами, які мали незмірну кількісну перевагу.

Та Гонта, вишикувавши своїх козаків, стояв непорушне і, мабуть, чекав, щоб гайдамаки наблизилися… Ось безладні юрби підійшли на відстань пострілу й почали шикуватись у бойові лави. Але сотник, божевільний, що ж він робить? Стоїть як стій, не поворухнеться… Дозволяє повстанцям відрізати собі відступ, чи що?.. Незбагненна, якась відчайдушна безстрашність… Вона, як видно, приголомшила навіть ворога. «Так, приголомшила, — шепоче Вероніка, не зводячи з Ґонти труби. — Але, боже, що ж це таке?!»