Ще з раннього ранку на вишках усіх веж юрмилися люди: вони озирали околиці й ділилися своїми спостереженнями з натовпом, що стояв внизу… На запитання: «Чи не видно королівських військ? Чи не прийшли москалі?» — з веж лунала одна й та сама відповідь: «Ні, не видно нікого!»
Ці невтішні повідомлення підривали віру в обіцянки губернатора й посилювали тривогу; але уманці все ще кріпилися, боячись втратити останню надію…
На четвертий день облоги, надвечір, по місту прокотилася жахлива чутка, що ніде немає й краплини води.
Уже дві доби населення не одержувало її, але терпіло спрагу, вважаючи, що вода зберігається на випадок крайньої скрути; нині ж фатальна дійсність постала перед мешканцями Умані в усій своїй жорстокості, їх охопив божевільний розпач.
Зчинився страшенний гамір: довкола залунали безтямні вигуки, несамовиті зойки, надривні благання й шалені прокляття, а до них долучилося ще й жалібне ревіння худоби… З настанням ночі паніка посилилась… люди, мов божевільні, з перекривленими від жаху обличчями й палаючими люттю очима блукали містом, щось вигукуючи; деякі матері в нестямі власними руками душили своїх дітей…
На ранок загальне збудження дійшло до такої межі, що розлючена юрба, зібравшись коло замкової брами, з погрозами й лайкою почала викликати губернатора…
Він вийшов у супроводі Вероніки й Шафранського. Знавіснілий люд зустрів їх погрозами й прокляттями, посипалися докори, — мовляв, ще з весни почали укріплювати фортецю, а про воду й не подумали. Шафранський нагадав, що колодязь копали.
— Вниз би тебе головою у той колодязь! — крикнув хтось у юрбі.
— І губернатора туди ж! — озвався інший голос. Кілька каменюк полетіло в браму, але відстань поки що гарантувала безпеку представникам влади.
— Посилай просити миру! — знову гаркнув перший голос.
— Миру! Милосердя! Пощади! — підхопив натовп, чіпляючись за цю думку, немов потопаючий за соломинку.
Тільки один рудий єврей, з запаленими божевільними очима, видряпавшись на спини сусідів, замахав руками й несамовито зарепетував:
— Смерть гайдамакам!
Та його самотній голос юрба заглушила буйним ревом.
Губернатор і сам вважав, що капітуляція була єдиним виходом із жахливого становища, а тому, вислухавши вимоги населення, звелів підняти на вежі білий прапор. Шафранський, жестом руки угамувавши крики натовпу, урочисто оголосив, що він сам поїде у ворожий табір, і заприсягся головою домогтися, щоб при здачі Умані було збережено життя і майно її жителів.
Хвилину тому юрба ладна була закидати Шафранського камінням, а тепер, коли з’явилась надія на порятунок, вітала його вигуками радості.
Через годину Шафранський повернувся, виконавши свою обіцянку.
Гетьман Залізняк дав лицарське слово, що гарантує всім безпеку й збереження майна, за яке візьме лише помірний викуп, але застеріг, що все місто, уся панська й державна власність із зброєю й запасами переходить до гайдамаків. Єврейське населення раділо. Пани покірливо мовчали.
Незабаром гайдамацькі загони підійшли до головної брами. Усе начальство фортеці, на чолі з губернатором, який держав у руках хліб-сіль, вишикувалося перед брамою, щоб урочисто зустріти гетьмана.
Ось він у супроводі Найди, Ґонти й цілого почту значних козаків на чистокровному коні в’їхав на фортечний міст… Загули дзвони в храмах, вийшло з хрестами духівництво… Орлиний погляд Залізняка світився ласкавою усмішкою. Він поминув браму… І нараз з юрби уманців пролунав постріл-Крик жаху знявся над майданом. Постріл був влучний: куля пробила шапку Залізняка, він навіть відчув, як шалена черкнула по його чуприні. З-під шапки потекла яскраво-червона цівка крові. Обличчя гетьмана лиховісне зблідло, в душі його кипів страшний гнів.
— Друже, тебе поранено? — сполошився Гонта, почервонівши від люті.
— Дряпнуло! — кинув йому Залізняк, зневажливо примруживши очі, і, поволі знявши з голови прострелену шапку, глянув у той бік, звідки пролунав постріл.
Младанович, Шафранський, шляхта і євреї, які вийшли назустріч гайдамакам, відчули, що цей постріл вирішив їхню долю, й мимохіть слідом за гетьманом озирнулися на зухвальця. Юрба розступилася. Всі побачили рудобородого єврея, обличчя якого палало несамовитою злобою. Залізняк відразу впізнав його: це був Гершко, той самий Гершко, якого він на прохання покійного лисянського батюшки колись помилував. Очі гетьмана блиснули страшним вогнем…
— Спасибі за ласку, вельможні пани, — з кривою посмішкою промовив він, умисне чемно вклоняючись губернаторові. — Тільки шкода, що зіпсували шапку й подряпали лоба, та ще й чуприну обсмалили…
— На бога, вельможний пане, прости! Ми не знали про замір зухвальця… Його негайно скарають на горло, як тільки твоя милость накаже! — разом заговорили Младанович і Шафранський, полотніючи й мимохіть відступаючи назад.
— Що ж, біда невелика, — із зловісною усмішкою відповів Залізняк, — доведеться лише справити нову шапку!.. Тільки ж я не король тут, а гетьман: треба порадитися з товариством, як віддячити вам за щире вітання!..