— Подібних немає ніде, — посміхнувся Кшемуський. — Цей годинник зроблено на спеціальне замовлення одного з князів Яблоновських.

— Невже? — здивувався Найда. — А я був ладен закладатися на найліпшого коня, що колись його бачив… Дивлюся — і мовби пригадую кожну колонку, кожне віконечко…

— Ні, ні! — похитав головою губернатор. — Пан міг бачити щось схоже, але тільки не цей годинник: такого більше ніде нема…

— Вранці і ввечері він грає молитви, — додала, зітхнувши, господиня. — Ах, мій Стась так тішився ним. — При цих словах в її голосі забриніли сльози; пані закрила обличчя хусткою й відкинулася на спинку крісла.

— Ти втомилася, Ядвіго, ходімо я відведу тебе у твою спочивальню, — промовив Кшемуський, підводячись з місця. — Вельможне панство пробачить… Ти ж, Текле, постарайся розважити любих гостей.

Найда й Дарина поквапилися виявити свою цілковиту згоду, і губернатор вийшов з трапезної, обережно підтримуючи дружину.

У покої лишилися тільки Найда, Дарина й Текля. Бесіда знову перейшла на страхіття, яких нібито зазнала Дарина у гайдамаків.

Отаман слухав розмову двох дівчат неуважно, не беручи в ній участі; він підходив то до дверей, з яких видно було довгу анфіладу покоїв, то до картин, що прикрашали стіни, то знову повертався на своє місце.

— Але де ж, власне, панну захопили гайдамаки? — спитала Текля.

— У Лебединському монастирі, — відповіла Дарина.

— У Лебединському монастирі? — Текля зблідла й промовила крізь сльози: — Ох, там же загинув і мій коханий Фелікс! Гайдамаки по-звірячому вбили його, встромивши ножиці в горло.

— То це був наречений панни? — мимохіть скрикнула Дарина. — Боже мій! А я не знала…

— Хіба панна бачила його? — жваво спитала Текля.

— Ні-ні, не бачила, але чула, як гайдамаки розмовляли про це… Тут до трапезної ввійшла покоївка й покликала Теклю до пані Ядвіги. Текля перепросила гостей і слідом за служницею поквапне вийшла. Переконавшись, що вони залишились самі, Дарина швидко нахилилась до Найди і пошепки спитала:

— Коханий мій, що з тобою? Ти чимось стривожений?..

Отаман провів рукою по чолу і з надзвичайним хвилюванням заговорив:

— Щось дивне діється зі мною… — а що — не можу тобі пояснити… Цей замок… Адже я ніколи не був у ньому, а тим часом усе тут таке знайоме мені… немовби він снився мені колись… немовби уві сні я ходив цими покоями… От я сидів тут і слухав вашу розмову, а якийсь голос у моєму серці шепотів: «Встань, подивися, там, за цією трапезною, має бути покій, обставлений позолоченими меблями, а по кутках того покою стоять лицарі з позолоченою зброєю». Я підвівся, глянув — і побачив той покій, — усе в ньому було так, як нашіптував мені таємний голос.

— Тут немає нічого незвичайного, друже! Панство завжди так прикрашає свої покої, — зауважила Дарина.

— Ні, ні, — з гарячковим хвилюванням перебив Ті Найда, — не те! Присягаюсь, не те… Ох, щось дивне коїться зі мною… В голові наморочиться — я хочу пригадати щось далеке, давнє, забуте… — Отаман схвильовано пройшовся по кімнаті. — От і цей годинник… Я ладен дати голову собі відрубать, що бачив його колись… Невже ж це міг бути сон?

Найда зупинився перед дівчиною і задумався.

— Чому б і ні? Бувають такі віщі сни, про них розповідається і в святому письмі. Може, тобі судилося здобути тут славу, — мовила Дарина.

Отаман неуважно слухав її слова, захоплений якоюсь таємною думою.

— Стривай, — зненацька сказав він. — Ходімо зі мною туди… у той покій… З його вікон має бути видно башту, довкола якої кружляє сила-силенна голубів…

Схвильована словами Найди, охоплена якимось незвичайним трепетом, Дарина пішла слідом за ним; минувши просторий салон, вони вийшли у покій, справді обставлений позолоченими меблями, й зупинилися перед амбразурою вікна.

Придушений зойк вирвався з грудей отамана, він закрив рукою очі й прихилився до стіни.

Панна виглянула у вікно: перед ним височіла башта, на якій сиділо безліч голубів. Дарині стало моторошно. Якусь хвилинку вона мовчки дивилася на отамана, але ось у дівочих очах промайнуло щось світле й радісне.

— Стривай, стривай, друже, — жваво промовила панна, торкаючись до Най-диного плеча. — Даремно ти тривожишся — усе це пояснюється дуже просто: адже твій названий батько сказав, що ти син українського шляхтича — отже, ти, певно, й побував колись із батьками в цьому замку!

— Ай справді! — з полегкістю зітхнув Найда, одводячи руки від обличчя. — Ох, рідна моя, ти заспокоїла мене. Авжеж, саме так воно й було. Мене вивели з рівноваги сльози цієї пані, вселивши у серце якусь незбагненну тривогу… Мені стало шкода її, Дарино. Мені згадалась і моя мати… в калюжі крові… Вона захищала мене до останнього подиху…

— Атож, твоя мати захищала тебе до останнього подиху, — із стриманим обуренням промовила дівчина. — А ці пани!.. Згадай, з якою ненавистю вимагали вони смерті усім хлопам, усім схизматам? Га?! А хто ж ці схизмати? Нещасні жінки, діти, старі — змучені, обідрані, що мруть од голоду й страждань; замордовані священики наші, убогі ченці, які, в чистоті своєї віри, славлять у лісових нетрях господа бога… Саме, їхньої смерті жадають пани, їх хочуть обернути у безсловесне бидло!.. О, не вір панським сльозам! їхні сльози — отрута, вогонь, що пожирає наших нещасних братів!..