Про УКРЛІТ.ORG

Останні орли

C. 249
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

Гостей він зустрів у своїй парадній залі вельми урочисто і, разом з тим, дуже привітно; а з вельможною панною, російською підданицею, нібито відбитою Стемпковським у гайдамаків, повівся навіть підлесливо, сказавши, що замок та команда й усі люди — до її послуг — і що, при першій можливості, він сам вважатиме за честь для себе супроводити панну в Київ.

Цього разу Найді щастило: прізвище, яким він назвався, було вельми відомим і шанованим, але, на щастя, сам губернатор з цим родом не мав знайомства, тому отаман міг бути спокійний, що його не піймають на вигадці, а новини про грудського губернатора, викрадення Мельхіседека, становище кварцяного війська або вісті з Росії — він знав чудово і тому міг вільно, у різних варіаціях, імпровізувати на ці теми.

Після короткої бесіди губернатор запросив гостей у трапезну, де їх зустріли пані Кшемуська й Текля. Приймачка, на знак жалоби по вбитому нареченому, носила тепер чорну сукню і була дуже засмучена. Пані губернаторова зустріла гостей надзвичайно привітно.

Дарина хоч і не зовсім вільно, а все ж говорила по-польськи, й тому за столом незабаром зав’язалася жвава розмова. Дівчина була змушена вдруге розповісти про страхіття, яких вона нібито зазнала в полоні у гайдамаків, і про несподіване своє врятування.

Під час розмови пані Кшемуська кілька разів зупиняла пильний погляд на обличчі Найди. Спершу отаман на ці погляди не зважав, та згодом вони потроху почали пробуджувати в його душі якесь тривожне почуття. «А чи не бачила мене де-небудь ця пані — в Печерах або серед козаків? — подумав сам собі отаман. — Ото славна штука буде!»

Губернатор теж помітив пильні погляди дружини й спитав її:

— Ядвіго, ти хіба раніше де-небудь зустрічалася з вельможним паном?

— Раніше ні… ніде… правда ж, пане? — якось непевно відповіла Кшемуська, з останніми словами звертаючись до Найди. — Але нехай пробачить юний пан — його обличчя таке мені миле… голос його… погляд пронизують серце… Ох, і мій Стась нині був би в такому віці… — зітхнувши, додала вона. — І теж чорнявий… і теж був би славний лицар! О, яка щаслива та мати, що дочекалася такого сина! — Пані губернаторова змахнула з очей мимовільну сльозу й замовкла.

В душі отамана ворухнулись жалощі… Це почуття навіть обурило його. Він прагнув гартувати своє серце ненавистю… і раптом жалощі!

— У шановної пані був син? — співчутливо запитав Найда.

— Так, був… єдиний… і загинув… — зробивши над собою зусилля, відповіла Кшемуська.

— Ядвіго, облиш, — перебив її губернатор. — Навіщо краяти своє серце? Бог дав, бог і взяв, як каже пан пробощ.

— Так, так, — погодилася пані, ковтаючи сльози, — але після приїзду того дивного лицаря, після того вузлика… не можу… не можу!

— Годі, годі, Ядвіго! — зупинив Кшемуський дружину. — У Польщі не одне тепер материнське серце обливається кров’ю, тому всім нам треба поки що забути свої власні жалі й думати тільки про те, як би навіки знищити тих ненависних хлопів, схизматів, котрих ми самі розплодили, завдяки своїй легковажності і, ніде правди діти, — завдяки лінощам, авжеж, лінощам і безтурботності…

— Правда, правда! — з несамовитою люттю вигукнула Текля. — Усім треба забути свої жалі й думати тільки про те, як би відплатити проклятим хлопам, як би знищити ненависну схизму! Смерть їм усім! Усім, без пощади, без милосердя!

— Смерть, смерть усім — від старих до немовлят! — підхопила й пані Кшемуська. Обличчя її спаленіло, очі загорілися дикою ненавистю. Ці вигуки викликали в Найди зловтішне почуття.

— Бідолашні, — промовив Кшемуський, ніжно дивлячись на дружину й приймачку. — Не крайте свого серця, наше відважне лицарство, — тут він глянув на отамана, — зуміє помститися за всі шляхетські сльози, зуміє відстояти шляхетську вольність і обернути збунтованих хлопів у безсловесне бидло, яким і призначив бути їм сам пан бог.

— Пан не помилився! Присягаюсь, що ми відплатимо за всіх і за все! — палко вигукнув Найда.

Губернатор підняв келих за його здоров’я, і розмова знову перейшла на останні події. Кшемуський розпитував отамана про становище в Умані, про рух Залізнякових військ. Найда на всі запитання відповідав сміливо. Жінки теж з цікавістю слухали його розповідь, бо ж вона стосувалася всіх.

Трапеза вже скінчилась, як зненацька в кімнаті пролунав тихий, мелодійний дзвін.

То бив годинник, що стояв на виступі величезного каміна. Відзначаючись рідкісною красою, цей годинник одразу привернув до себе увагу Дарини й Найди…

Він мав вигляд готичного собору з башточкою, перед якою було прироблено чималий майданчик.

Било шосту годину, і разом з цими ударами на майданчик з дверей башточки вийшла мати божа, Ісус Христос і чотири євангелісти.

Якусь мить Найда мовчки дивився на годинник, потім несподівано промовив:

— А вночі й опівдні виходять усі дванадцять апостолів.

— Так, так, — підтвердив Кшемуський. — Але хіба пан раніше бачив цей годинник?

— Цього, певно, не бачив, бо в тутешньому замку не бував, але подібний до нього…

 
 
вгору