— Та й для панни буде спокійніше, — додав Найда. — Не на нашому ж кривавому бенкеті їй місце! А Кшемуський російську підданицю берегтиме як зіницю ока… Усі ляхи нині «падам до нуг» перед Москвою…

— Xa-xa-xa! To в добрий час! Господь благослови вас! — і Залізняк палко обняв свого товариша, а панні, немов галантний кавалер, звиклий до салонних звичаїв, поцілував руку.

Вирішивши, кого з собою брати, Найда запропонував Дарині піти у приготований для неї намет, щоб відпочити й зібратися в дорогу. Вони вийшли разом, за ними поспішив Петро — йому було доручено передати козакам накази отамана. В наметі залишилися тільки Залізняк і Пріся.

Кілька хвилин гетьман сидів мовчки, поринувши в свої думи. Дівчина потихеньку прибирала зі столу, боячись яким-небудь необережним рухом сполохати тишу, що панувала в наметі.

Але ось Залізняк підвів голову й, помітивши Прісю, яка нечутно ходила навколо стола, здивовано промовив:

— Ти тут, Прісю? А я саме думав про тебе.

— Про мене? — з боязкою радістю, зашарівшись, перепитала дівчина.

— Авжеж, про тебе, моя люба дитино, бідна моя квіточко, одірвана від рідної гілки! Чого ж ти засоромилась? Ходи сюди, сядь коло мене.

Пріся несміливо підійшла до Залізняка й сіла поруч на ослоні.

— Ось що, дитино моя, — заговорив гетьман, ласкаво кладучи свою руку на Прісину, — звідси ми вирушаємо на Умань; хтозна, що там чекає нас… числимо на перемогу, а от серце все чогось ниє, немов біду віщує… То ось я що надумав:

панна, дочка генерального обозного російського, їде в замок Кшемуського, ти ж чула це… От я вирішив і тебе відправити з нею, ніби ти її служниця, чи що… Пересидиш там бурю і в разі не пощастить нам під Уманню, то вельможна панна не покине тебе…

Почувши ці слова, Пріся зблідла, на очах у неї виступили сльози.

— Батьку, пане гетьмане, за що? За що ви хочете відправити мене?.. Хіба я чим… Ой господи! — Дівчина в розпачі сплеснула руками й закрила ними обличчя.

— Прісю, дитино моя, та хіба я це роблю, сердячись на тебе? Ліпшого джури в мене не буде; але ж треба подумати й про твій спокій, про твоє життя, треба влаштувати тебе на випадок якої-небудь біди…

— Спокій! — з болем скрикнула Пріся. — Та хіба я матиму хоч одну хвилину спокою, якщо не знатиму, що діється з вами? Я виплачу очі свої, серце моє розірветься… Боже мій, та я збожеволію, щохвилини думаючи, що, може, лях уже всадив вам ножа в серце… Ой ні, ні, батьку, не відсилайте мене! Ліпше мені до ляхів на муки потрапити, ніж пропадати десь далеко од вас!

Прісин голос урвався.

— Спасибі тобі за ласку, дитино! — ніжно промовив Залізняк, опускаючи руку на плече дівчини. — Тільки чого це ти так тривожишся за мене?

У відповідь на гетьманові слова з грудей Прісі вирвався глибокий болісний зойк. Вона затулила обличчя руками, і все її тіло затряслося від судорожного ридання.

З сумною ласкою дивився на дівчину Залізняк, нарешті мовчки обняв її і пригорнув до грудей.

Пріся схопила його руку й почала цілувати. Та гетьман, нічого не кажучи, вивільнив свою руку й, підвівши Прісину голову, ніжно поцілував дівчину в чоло.

Якусь мить він сумно дивився на бліде, засмучене личко Прісі, а потім, зітхнувши, сказав:

— Ех, дівчино, дівчино! Не в добру годину причепила ти свій човник до мого байдака. За моїм байдаком іде крута хвиля, вона заллє, розіб’є твій човник, не дасть йому дістатися до тихої пристані.

— Хоч на дні моря, хоч у самісінькому грозовому вирі, тільки б з вами! — в пориві невимовного кохання скрикнула Пріся й припала до грудей Залізняка.

XXVI

Лисянський замок був милі за дві од Вільшаної, і надвечір того ж дня пишна кавалькада, яка складалася з шляхетного лицаря, вирядженого в оксамит, золото й коштовності, молодої красуні-амазонки та десяти пишно одягнених слуг, зупинилася недалеко від брами. Один з шляхетського кортежу виїхав наперед і засурмив. Із замку довго не відповідали, нарешті по великій паузі з надбрамної вежі засурмили. Передовий — то був отець диякон — під’їхав ближче.

— Хто ти? — гукнули з вежі.

— Осавул його мосці молодого пана Ржевуського; а їде він до ясного пана губернатора з дорученням од ясновельможного нашого регіментаря і просить гостинності…

Знову запала мовчанка. Очевидячки, слова осавула були переказані губернаторові, і він захотів перевірити — друзі чи вороги напрошуються до нього в гості.

— А хто у нас тепер за регіментаря? — з височини вежі спитав осавула сам губернатор.

— Хоробрий і преславний полковник Стемпковський; він у Білій Церкві вже перебрав командування кварцяним військом… — відповів диякон.

— А звідки він туди прибув і коли?

— Прибув він учора… Звідки — пан капітан краще знає… а я чув, нібито від його ясної мосці, пана тутешнього губернатора.

Ці дві слушні відповіді розвіяли сумніви Кшемуського, та й, крім того, якийсь десяток людей не становив небезпеки.

Губернатор звелів одчинити браму.