— Дарма! На свіжому повітрі хутко витверезяться й прийдуть до тями…
— Дивись, адже квапитися нема чого, ліпше зостанься до ранку! — переконував губернатор. — Хоч у нас ще й тихо, а все-таки… Я дам панові й провідника до Радомишля.
— Я роздумав їхати в Радомишль, — відповів Найда. — За наказом, збірний пункт призначено в Білій Церкві… То, мабуть, кварцяні війська вже вирушили туди…
— Щось не чував… Але на Білу Церкву це ж в інший бік… важка дорога, а панська команда ледве на конях держиться…
— І московита ще загубиш, пане! — сміючись, додав один з офіцерів.
— їй-богу, загубиш! — весело підхопила решта.
Найда похолов, але з відвагою приреченого кинув жартома:
— Не загубимо! Ми його впакуємо в солому!
Та необережне слово призвело раптом до найнесподіванішого наслідку:
— Ай справді! — відразу крикнуло кілька п’яних шляхтичів. — Упакувати московита! Соломи, вірьовок сюди!
Шляхта зустріла цю пропозицію дружним реготом, і навіть губернатор зацікавився дотепною вигадкою.
В одну мить офіцери збігли з ґанку й кинулися до Найденого загону.
Це було так несподівано, що і Найда, і його товариші розгубилися й похололи від жаху, чекаючи страшного кінця. Переодягнені пахолками гайдамаки відразу перестали хитатися в сідлах.
Уже офіцери були за два кроки від загону, коли зненацька Дарина повернула коня й, підскакавши до Найди, заговорила швидко тремтячим од надмірного хвилювання голосом:
— На бога, вельможний пане, заступись!.. Не допусти зганьбити хазяїна!.. Та хіба ж велика провина в тому, що людина випила зайве: з ким гріх не трапляється?.. Зглянься, Христа ради, заступись!..’Хазяїна вся Москва знає, сама цариця й царедворці до нас по крам посилають, а після такого посміховища — як йому людям в очі дивитися?
Дарина зіскочила з коня, підбігла до губернатора і, впавши перед ним на коліна, заговорила ще палкіше:
— Зроби ласку, шановний пане, заступися, притримай бешкетників, сама цариця віддячить тобі, що не дав на наругу слуги її вірного!
— Стривайте, панове! — закричав губернатор до офіцерів, що метнулися були до московита. — Облиште ви того ведмедя, цур йому! — І, обернувшись до Дарини, додав: — Іди, ніхто твого хазяїна не зачепить, а ти пильнуй його, щоб не впав!
Дарина подякувала губернаторові, скочила на коня й знову приєдналася до загону.
Із грудей Найди мимохіть вирвалося полегшене зітхання. Він підняв над головою шапку, ще раз подякував господареві й подав гайдамакам знак рушати.
Мовчки й швидко мчав загін вузькою просікою. Попереду їхав посланець, який вручив Найді листа від Мельхіседека: з міркувань безпеки його були лишили за милю до монастиря в лісі, з двома охоронцями, а тепер, на зворотному шляху, вони знову приєдналися до загону. Після двох годин швидкої їзди густий ліс став рідшати. Блідий місяць освітлював дорогу. Коні помчали ще швидше й незабаром винесли вершників на широку галяву.
Тільки тепер зупинив Найда свій загін і, перехрестившись широким хрестом, під’їхав до Мельхіседека.
— Отче святий! Як же ви себе почуваєте? — запитав він із співчуттям блідого, скоцюрбленого владику, що повис на руках Петра й диякона.
— Кепсько, сину мій, — ледь чутно прошепотів страдник. І
— Владика так не доїде, — зауважила й Дарина.
— То ми ось що зробимо, — сказав, хвилину подумавши, отаман. — Зв’яжемо двох коней вуздечками й попругами, до сідел гарненько прилаштуємо кирею і на неї покладемо владику: так йому буде зручніше — лежачи, а не сидячи… Певна річ, з обох боків їхатимуть дозорці, щоб тримати коней за вуздечки й пильнувати святого отця.
Від’їхавши од Мельхіседека, Найда сказав дияконові, що ні в Білу Церкву, ні в Радомишль вони не поїдуть: адже ж завтра вранці туди за ними напевно помчить погоня, а тому треба податися зовсім в інший бік і збити ворогів з пантелику.
— Розпитай у провідника, — додав отаман, — як звідси трапити до Дніпра найближчим і найбезпечнішим шляхом.
Диякон, трохи перегодя, повідомив Найду, що звідси найближче Глібівка і коли їхати глухими стежками, навпростець, то на переправу можна, певно, прибути вже десь під ранній обід.
— Ну й гаразді — вирішив отаман. — Не будемо гаяти часу. Тільки, на бога, бережіть владику.
— Я не відступлю й на крок від нього, — озвалась Дарина.
— Моя радосте! — тихенько мовив Найда і відразу ж голосно крикнув: — Гайда! З богом!
Отця Мельхіседека поклали на імпровізовані ноші, влаштувавши навіть зручне узголів’я, дали йому кілька ковтків вина й бадьоро помандрували далі.
Дорога пролягала пагористою долиною, облямованою справа й зліва лісами. Місцевість була безлюдна: до самого світанку вони не зустріли жодної душі. На світанні загін в’їхав у густий ліс і, розтягтись по вузькій стежці,’ мусив просуватися дуже повільно, поки не вибрався на невелику галявину.
— Ну, тепер дідька лисого нас хто знайде! — самовдоволено сказав провідник. — Тут можна сміливо зупинитись і дати коням перепочити й напитися… онде біля того струмка.