Голос пана, який встиг заслужити довір’я селян, підбадьорив лави, що були похитнулися; пролунали крики: «Бий їх!», «Смерть ляхам!» Натовп сколихнувся, але вперед не рушив. Збігав найдорожчий час: поляки дістали можливість знову набити мушкети і, скориставшись розгубленістю хлопів, самим кинутися на ворога… Сотня вершників порубала б селян, бо, напевне, усі кинулися б врозтіч, підставляючи під удари шабель беззахисні потилиці й спини… Левандовський розумів це і старався вдихнути відвагу в серця повстанців, які ще не звикли до бойового вогню.

— Сміливіше! Дружніше! Вперед! — надривався він, розмахуючи шаблею, — Ми їх розчавимо… Хіба мало ще знущалися ці розбійники з ваших жінок і дочок? Хоч церкви не віддайте їм у руки! Он гляньте, нещасному титареві спекли ноги й руки… Полум’я розгоряється… Вирвемо ж із рук катів мученика! Вперед! За мною!

Вигляд титаря, що горів живцем, страшенно вразив усіх, і натовп кинувся за Левандовським. Але пролунав другий залп і відкинув атакуючих назад.

Левандовський відчув: іще одна втрачена мить — і замішання селян перейде в паніку.

— До возів! — скомандував він, не даючи їм часу опам’ятатися. — Он у вас рушниці… Стріляйте по ляхах із-за возів… Почастуйте їх по-запорозькому свинцевим горохом!

Слова Левандовського знову підбадьорили селян.

— Веди нас! — пролунали в натовпі вигуки.

— За мною ж, друзі! До возів! — крикнув Левандовський, і слухняний натовп кинувся за ним. Вози, а їх було не менше десяти, стали справжньою барикадою.

Кшемуський трохи заспокоївся. Стемпковський пропонував негайно атакувати «бидло», але команда губернатора вважала за краще не ризикувати. Кшемуський наказав кільком жовнірам прокрастися через ограду з протилежного боку й запалити з чотирьох боків село. Він вважав, що пожежа примусить селян рятувати майно, отоді на них можна й ударити.

Тим часом із-за возів пролунали постріли: по двоє. по троє односельців допомагали кожному стрільцеві набивати рушниці. Влучні, хоч і нечасті кулі зацокали по тонких штахетах огради, виводячи з ладу вояків Кшемуського.

Нікому з поляків і на думку не могло спасти, щоб у затурканих, зубожілих хлопів знайшлася вогнепальна зброя, а тому несподівана пальба з укріпленої засідки викликала паніку…

Шляхетські постріли, майже не завдаючи шкоди, почали стихати, тому що стрільці шукали надійнішого прикриття, тоді як кулі повстанців, маючи добру ціль, не пропадали марно. То там, то тут із стогоном падали строкато одягнені поляки… Поранені коні заметалися в навколишній тисняві, кидаючись на людей і збільшуючи замішання… Затріщала ограда… Серед гамору й крику не чути було слів команди… Одна куля вцілила плебана в плече й змусила Кшемуського відразу ж сховатися в церкві…

Стемпковський, бачачи загальну паніку, скочив на чийогось коня й владно крикнув:

— Усі на коней! В атаку!

Голос полковника знову примусив поляків підкоритися його команді… Розчинилися ворота, й кіннота під проводом осавула кинулася на селян, але вони тепер уже стояли за своїми барикадами твердо. Коні ставали дибки, налітали на вози й наражалися на списи, коси, загострені кілки… Шаблі не діставали селян за прикриттям, а прорвати його було важко… Ті, що проскочили всередину. були розшматовані юрбою… Спробувавши крові, вона п’яніла від люті… Перше почуття страху минуло.

— Славно, хлопці! Так їм, псам! Так їх! — підбадьорював усіх Левандовський, перебігаючи поза возами. — Відомстіть їм, катам, за ваших жінок і дітей… усіх бийте, нікого не милуйте! Тільки губернатора дайте мені… Благаю, дайте мені живцем цього гаспида в руки!

Панський двір уже горів, охоплений з усіх боків полум’ям. Високо в небо шугали червоні язики, розсипаючи навколо іскри… На протилежному кінці села підіймалися, клубочучись, дві чорні хмари… Та ніхто не звертав на це уваги.

Шалена атака захлинулася… Дехто з поляків повернув коней назад.

— За мною тепер! На ляхів! — кинувшись уперед, вигукнув Левандовський.

Наелектризований натовп не ждав повторення команди: неначе бурхливий потік, що прорвав греблю, він ринувся із засідки й навально вдарив на розгублену команду; перші лави були одразу зім’яті, інші подалися назад, тиснучи один одного й збиваючи з ніг… За мить всі ляхи кинулися тікати.

Захоплені успіхом, розпалені помстою, в шаленому пориві переслідуючи кінний загін, піші селяни розсипалися по майдану безладною юрбою… Цієї хвилини й чекав Стемпковський; пробравшись з півсотнею уланів через розібрану ограду по той бік церкви, він ударив з тилу на розпорошених повстанців. Сліпий жах охопив їх; замість того, щоб зімкнутися в щільні лави й дати відсіч, селяни почали захищатися кожен окремо, збиваючи один одного з ніг і падаючи під ударами шабель та списів чи гинучи під копитами коней… Протягом трьох-чотирьох хвилин майдан вкрився трупами повсталих; решта, розгубившись, подалися в три вузькі вулиці й застрягли там; Стемпковський навально насідав і рубав з фронту, а розбиті раніше улани, що кинулись було тікати, повернувши коней назад, напали з тилу… Селяни опинилися в жахливому становищі. Хоча Левандовський і кричав щосили: «Молодці, лицарі, орли! Заманули ворога в пастку, а тепер бийте!» — та лише найближчі чули його заклики, а далі все тонуло в хаосі диких звуків.