— Доброго здоров’я, батьку! — привіталися козаки. — Що скажеш?

— А ось що, брати, — відповівши на’ привітання, заговорив Залізняк. — Завтра опівночі зберуться в Мотронинському лісі всі козаки, запорожці, гайдамаки й селяни — вся Україна; завтра опівночі ми освятимо нашу зброю і заприсягнемося полягти всі, як один, за матір Україну і за хрест святий. Війська вже тут; та ще багато прибуде до завтрашнього вечора і козаків, і селян, — тому візьміть кожен з собою ще по кілька душ і засядьте на всіх дорогах і стежках, які ведуть до монастиря, щоб ляхи, довідавшись про завтрашній день, не прорвалися крізь ліс і не оточили нас зненацька. Бо тут буде серце України, і якщо вони поразять його, тоді вже ніщо не воскресить трупа.

— Розуміємо, батьку, миші не пропустимо! — заговорили разом козаки.

— З лісу теж не випускати нікого! — додав Найда. — Хіба що тільки з нашим листом чи перначем, а в ліс тільки тих, хто на запитання «Хто йде?» дасть відповідь: «Лисянський титарі» — «Куди?» — «На прощу в монастир». А коли їхатиме обоз, то гасло таке: «Хто йде?» — «Чумаки з Криму!» — «Що везете?» — «Сушену тараню!»

— А якщо хто помітить ляхів і не зможе зупинити їх, — вів далі Залізняк, — то хай тричі вистрелить із мушкета, і кожен, хто почує постріли, хай повідомить іншому, а той повинен негайно послати гінця до нас. Розумієте, дітки?

— Розуміємо, батьку! Усе зробимо, як кажеш, будь певен!

— Віримо, друзі! — Найда і Залізняк підвелися. — Нам і вам, однаково всім, господь востаннє дає нагоду врятувати Україну, востаннє, бо часи міняються: ви — останні орли України. Віддамо ж, друзі, все, що маємо, — і життя, і душу, щоб хоч цього разу вирвати батьківщину з кайданів!

— Амінь! — разом відповіли запорожці.

Усі міцно обнялися, потисли один одному руки, й запорожці вийшли.

Залишилися тільки Залізняк і Найда. Обидва якусь мить мовчали.

— Ну, друже, — глибоко зітхнувши, сказав полковник. — Тепер уже все скінчили, залишилося тільки вирішити нам поміж себе: на які міста зараз рушати? Перш ніж ми нападемо на Умань, треба взяти кілька менших міст, щоб наше військо повірило в свої сили і щоб нагнати страху на ляхів… У Чигирині й Жаботині зібралося багато шляхти, то як ти гадаєш, чи не податися нам щонайперше туди?

— Згоден!.. Але ось що, друже: перш ніж ми гомонітимемо про справи, я хотів тобі сказати про одну приватну річ! — Найда відкашлявся. — Підіймається буря, жіночий Лебединський монастир стоїть без будь-якого захисту, а на нього давно гострять зуби ляхи… От я й вирішив, що неодмінно треба туди, про всяк випадок, послати сотню козаків… Гірко ж буде, коли й ця свята обитель загине, як інші…

— Ох, друже, шкода, що тобі так пізно спало це на думку! — зітхнув Залізняк.

— Чому пізно? — стривожено спитав Найда.

— Бо я щойно одержав звістку. Ляхи, либонь, уже напали на Лебединський монастир і, очевидячки, перетворили його в кляштор!..

А що ж діялося в нещасній Лисянці після вбивства доброго отця Хоми?.. Мокрицький і плебан у супроводі губернатора, полковника й чотирьох молодих офіцерів увійшли до церкви; найпревелебніший офіціал, підійшовши до вівтаря, зняв руки вгору й заспівав фальцетом «Те deum laudamus» плебан, а за ним і всі присутні різноголосе підхопили, й переможний гімн верескливо і дико залунав під склепінням гвалтом узятої церкви. Потім Мокрицький увійшов через царські врата у вівтар, а плебан через дияконський вхід поспішив у ризницю. За хвилину вони обидва вийшли з вівтаря з перекошеними від гніву обличчями:

— Злочинство! Святотатство! Нечуване блюзнірство! — зарепетував офіціал, хапаючись руками за голову.

— Мші не можна відправити: всі шати забрано… Усі священні речі вкрадено… І навіть ковчег і чаші зникли, — тремтячи від хвилювання, пояснив плебан.

— Грім і блискавка! Хто насмілився? Роздеру на шматки! — закричав, синіючи від люті, Кшемуський і витріщився на небожа.

— У всякому разі, найясніший пане, не піп, — відповів переляканий шляхтич. — Я його захопив зненацька, й нікого з ним не було, нікому при мені передати ключів він не міг. Потім розпочався допит… А коли піп помер, я поквапився сюди; церква була замкнена, й нам довелося виламати двері… Виходить, хтось із бидла…

— Який пекельний злочин! — жахався Мокрицький. — Наруга над богом у його святилищі… Осквернення «Secula seculorum»… О Єзус-Марія!

— Блюзнірство впаде на наші голови! — вторив офіціалові плебан.

— Знайти мені винного! — затупотів ногами на небожа губернатор. — Або я не подивлюся, що ти шляхтич! Пан є галган, а не довудца!

— Проше найяснішого пана дядю… — спробував був тремтячим голосом запротестувати шляхтич, але Кшемуський несамовито закричав на нього:

— Тихо! Замовч! Ти повинен був одразу під’їхати до церкви, оточити її сторожею, а ти по городах тинявся… І не знаєш, хто був тут у той час, хто давав розпорядження, хто звелів бити на сполох!

— Я ось титаря…

— Стій! Я вже сам займуся допитом і карою… І слово гонору, що жахнеться пекло! — і Кшемуський, повернувшись спиною до небожа, вийшов розлючений на паперть. За губернатором рушили інші.