— Та хіба ж ваше лицарство може мене позбавляти шляхетських прав? Адже кожен із нас має право навіть на сеймі крикнути «veto» й зірвати сейм… То ось я у своєму власному селі й кричу «veto»!
— Це зрада!
— Прокляття! Вічні муки віроломцям! — у фанатичній люті вигукнув Мокрицький.
— Взяти його! — крикнув, не тямлячи себе, Кшемуський.
— Візьми сам! — ступив крок уперед Левандовський. — Чого ти інших примушуєш? Оточив себе розбійницькою ватагою і за їхніми спинами лютуєш? О, настане час, і вся пролита тобою, недолюдком, кров упаде на твою голову, і ви всі захлинетесь у ній… Сліпі звірі, безумці! Хіба не тямите, що ваша сваволя довела весь край до відчаю? Хіба не знаєте, що замучений народ грізно піднімається на своїх катів, сп’янілих від крові?.. Прислухайтесь! Стогін і зойки нещасних перетворились уже в люті крики, які закликають до помсти, до відплати, а їх же, скривджених, море! І ви, безумці, в таку хвилину, коли загибель загрожує всій вітчизні, ви ще підсипаєте жару в огонь, кидаєте іскру в порох! То ж не я, а ви погубителі вітчизни, зрадники! А ти — головний злочинець і підлий боягуз! Виходь же, коли в тебе ще є хоч краплина шляхетського гонору, виходь звести зі мною рахунки за смерть моєї дружини, моєї дитини й за всі ці звірства! Виходь! Я тебе називаю грабіжником, злодієм, який ганьбить шляхетське звання… Виходь же, лицарю, змий кров’ю свою образу, своє безчестя, ганьбу!
Слова Левандовського своєю сміливістю й грізним пророцтвом так приголомшили ляхів, що всі вони заціпеніли, а губернатор, посинілий, з виряченими очима, весь тремтів і тільки щось мимрив.
— Зв’язати цього негідника! — нарешті просичав він, задихаючись від люті.
— І розстріляти! — додав спокійно Стемпковський.
— Хто підступить — смерть! — крикнув Левандовський, змахнувши шаблею;
вірні його гайдуки стали в оборонну позицію позаду. Ближчі драгуни, що зробили були крок до сміливця, відступили назад.
— Що ж ви, боягузи?! — гукнув полковник. — Ха! Сто на одного напасти не зважуєтесь?
— Зв’язати! — гаркнув на все горло губернатор.
Купка драгунів нарешті кинулася на Левандовського, та він був добрий рубака, гайдуки теж не поступалися йому в майстерності… Три шаблі прийняли удари цілого десятка. Замигтіли холодні блискавки, задзвеніла сталь. Один із нападни ків упав навзнак з розсіченою головою, другий присів, схопившись лівою рукою за праву, що безвладно повисла… Решта відскочила… На допомогу їм кинулись інші…
Звичайно, Левандовський міг ще зарубати чоловік п’ять-шість драгунів, та все ж вороги, маючи таку перевагу в кількості, зрештою неодмінно перемогли б його. Але в цей час з боку майдану почувся зловісний наростаючий гомін… Усі сторопіли, зблідли, насторожились… Драгуни, що напали на Левандовського, опустили зброю, і це дало йому змогу відступити з своїми двома гайдуками за ограду. Губернатор і його почет втупили очі в безлюдний поки що майдан… Та ось над тинами прилеглих вулиць виткнувся ліс кілків і шапок, що швидко наближались до церкви. За хвилину розлючені юрби винеслись бурхливими потоками на майдан, змішалися, завирували й, наче страхітливий вал, ринули на ворогів.
— Бунті — ослаблим голосом прошепотів губернатор і затремтів, наче осиковий лист.
— Oremus domine! — підняли руки вгору ксьондзи.
— Рятуйтесь! — захвилювалися офіцери, збігаючи з паперті.
— До зброї! — крикнув Стемпковський, блиснувши очима й шаблею. — Замкнути ворота! Мушкетери, вперед! Виждати — й залп! Пікінери — в лави, до стрільців! Решта на коней!
Рішучий голос полковника одразу підбадьорив розгублених вояк; його гучна команда наче розбудила шляхту. Усі кинулися виконувати наказ. Офіцери приєдналися до своїх жовнірів.
Вигнаний з огради довудца стояв з гусарами за ворітьми; побачивши юрбу, що котилася просто на нього, шляхтич скам’янів од жаху: «Що робити? Пробиватися вперед — божевілля, захищатися — теж… Сховатися за ограду? Але брама зачинена». Залишалося одне — кинутися праворуч чи ліворуч вздовж огради й десь перескочити на цвинтар… Та хвилина розгубленості відрізала шлях до відступу… Купку одурілих від страху вояк оточила юрба… Попереду мчала фурія з розпатланими косами, налитими кров’ю очима й піною на губах.
— Ага, ось вони, вбивці мого сина! — захрипіла вона й голіруч кинулась на озброєного з ніг до голови довудцу. Напад був такий несподіваний і навальний, що довудца не встиг опустити піднятої шаблі й упав, збитий з ніг. Жінка не випустила своєї жертви, а, навалившись, вп’ялася руками й зубами в горло ката. Юрба в нестримному русі розтоптала їх, в одну мить зім’яла купку гусар, що вже й не думали оборонятись, і ринула до церковних воріт. Та раптом із-за огради пролунав тріскучий залп із мушкетів. Юрба зойкнула. З десяток скривавлених тіл упало в перших лавах, змусивши інших податися назад. Але на них напирали, збиваючи з ніг, задні… Все змішалося…
— Чого стали? — крикнув Левандовський, який одразу ж приєднався до. атакуючих. — Швидше! Не давайте їм часу набити мушкети. Ми їх зімнемо… Ану вперед!