Неподалік від паперті стояло кілька зв’язаних полонених, захоплених жовнірами, — три баби, сліпий дід і титар. Тут же лежав, спливаючи кров’ю, дзвонар і тихо стогнав. Драгуни на конях оточили церкву, а решта команди, спішившись, розташувалась на відпочинок по всьому цвинтарі й за оградою.

— До свого десятка, пане, за ограду! — скомандував Кшемуський, і блідий, похнюплений довудца, тремтячи від переляку, вийшов за ворота.

— Слухайте ви, пси, гадюки! — звернувся до полонених губернатор. — Якщо зараз же на цьому місці ви не назвете мені ту бестію, котра забрала з церкви священні речі, то не дожити мені до вечора, коли я не переріжу усе ваше село, починаючи з щенят.

— Не покладай гніву на людей безневинних, найясніший пане, — обізвався титар. — Усі священні речі із церкви виніс з власної волі, а не за чиїмось наказом, я.

— Ти? Ха-ха! — зрадів Кшемуський і потер від задоволення руки. — А де ж ти їх, собако, подів? — спитав він трохи м’якшим, навіть ласкавим голосом, втішаючись збентеженням жертви.

— Де я подів їх, найясніший пане, то відомо єдиному богові й мені.

— Але ти й нам скажеш, га? Правда, скажеш?.. І принесеш усе назад, якщо ми попросимо? — губернатор ставав дедалі ніжніший і ніжніший.

— Не скажу й нікому нічого не віддам! — твердим голосом відповів титар.

— Чи ти ба, який упертий! — здивувався Кшемуський і спокійно додав: — А принесіте-но, панове, жару й всипте гарненько по пригорщі йому за халяви. Цей засіб дуже корисний і розв’язує іноді язики.

Через десять хвилин на жаровні було розпечено вугілля. Прив’язаний до стовпа титар стояв блідий як полотно, але цілком спокійний; очі в нього палали релігійним екстазом, уста шепотіли молитву. Кати насипали йому за халяви жару, і скоро юхта в багатьох місцях прогоріла; дим тремтливими пасмами піднявся вгору й окутав обличчя, страдника.

Але титар мовчав, навіть не застогнав.

— Вельможний губернаторе! — сказав полковник Стемпковський. — Ця гадюка, здається, має лагідне серце… І, певно, не стерпить мук своїх ближніх за себе…

— Так, слушно, пане, — осміхнувся Кшемуський. — А от спитаємо цих свідків!.. Тільки бідолахам холодно босоніж стояти на сирій землі, то поставте їх для зручності на розпечене вугілля!..

Сліпий дід навіть не здригнувся: чи він недочув наказу губернатора поставити «бидло» на вогонь, чи йому було вже все байдуже. Так само мовчазно сприйняла наказ і одна з жінок, але друга впала до ніг Кшемуського й почала голосити.

— Вони не бачили… вони нічого не знають, — тихо, через силу промовив титар.

— Вірю, — погодився Кшемуський, — але мені хочеться знати, наскільки тверде твоє серце? Адже ти одним словом можеш врятувати їх… Жінко! Не мене проси, а пана титаря. Це в його волі…

Титар застогнав, але швидше від моральної муки, ніж од фізичної.

— Простіть мене, грішного, простіть, добрі люди!.. Але я не можу, бог бачить, не можу віддати наших святинь і нашої віри на наругу латинянам… Перетерпімо ж за Христа від катів.

Слуги виконали жорстокий наказ губернатора.

— Та підведіть ще й цього дзвонаря, — додав Кшемуський. — На дябла йому валятися? Кінчайте з ним швидше. Нехай дзвонить і скликає бунтівне бидло на тому світі.

У цей час біля воріт почувся стукіт коліс і тупіт кількох коней; гурт жовнірів, що стояв там з паном довудцою, розступився й пропустив в ограду нового володаря Малої Лисянки пана Левандовського в супроводі кількох гайдуків.

— По якому праву на мою Лисянку вчинено наїзд? — напруженим від люті голосом вигукнув Левандовський. — Хто сміє порушувати мої власницькі права?

— Я! — відповів Кшемуський.

— Пан губернатор? — здивувався Левандовський, спершу не помітивши свого кривдника-ворога. — Поставлений вельможним дідичем для того, щоб у княжих володіннях панувала справедливість і не порушувалось право? А вельможний пан сам скрізь насаджує насильство, грабунки й сваволю? Ха! Від такого управління не буде добра ні панові, ні дідичеві.

— Цо-о? — посинів губернатор і схопився за свою дамашівку.

— А те, що я не дозволю в своєму майонтку порушувати шляхетські власницькі права! — і Левандовський видобув свою шаблю.

— Ха! А хто ж пану дав цей майонтек? Я! Захочу й сьогодні ж відберу!

— Я знаю, що пан здатний на нечуване злочинство… Але цей майонтек дав мені найясніший князь, з діда-прадіда володар усіх тутешніх маєтків… А що пан клопотався, то не по охоті, а тому, що задля примхи розорив мій родовий хутір!.. То це не подарунок мені, а тільки сплата боргу.

— А! Зухвальство? То я ж покажу панові, хто я! Чому ще й досі не введено тут унію й чому ця церква не перетворена на костьол?

— Тому що я дозволив моїм підданцям сповідувати свою віру… А пан, немов розбійник, катує чужих ні в чому не винних людей!..

— О tempora! — сплеснувши руками, вигукнув Мокрицький.

— Сини католицької церкви здіймають руку на пресвяту матір! — простогнав плебан.

— Як пан дозволив? — скаженів губернатор. — Адже наше лицарство на сеймиках ухвалило, щоб не було більше схизми… щоб вирізати всіх схизматів і дисидентів!