Усі мовчки опустилися на коліна; настоятель тремтячим голосом читав молитви; присутні повторювали за ним пошепки кожне слово, з надією і благанням зводячи очі на темні лики святих. Нарешті отець Єлпідифор обернувся до молільників, проказав звичайний відпуст і перехрестив усіх.

Першими підійшли до хреста Залізняк і Найда.

— Чада мої возлюблені! — сказав Єлпідифор, підносячи їм хрест. — Вам вручили ми долю святої церкви й нашого краю. Заприсягніться ж у цей страшний час, що не для користі, не для слави поведете ви за собою малих сих!

— Присягаємось муками Христа, спасителя нашого! — промовили разом Залізняк і Найда, підіймаючи вгору руки. — За віру і за волю народу ми віддаємо своє життя і життя тисяч братів, і коли хоч одна горда, себелюбна думка скаламутить наше серце, коли хоч раз рука підійметься з веління нашої гордині, — хай ми тоді не матимемо вічного спасіння, хай нас відлучать від святої церкви нашої навіки!

— Амінь, — закінчив Єлпідифор, обнімаючи Залізняка й Найду. — Хай благословить вас господь і дарує вам перемогу.

— Віримо, пречесний отче, і надіємося! — палко мовив Залізняк. — Ех, шкода тільки, що немає превелебного отця ігумена… Коли б мені той папір, присягаюся, з ним перевернув би я всю Польщу!

— Папір є! — обізвався хтось за спиною Залізняка тихим голосом. Полковник швидко обернувся й побачив за собою отця Антонія. З уст Залізняка замалим не зірвався мимовільний вигук, але Антоній подав йому ледве помітний знак і пошепки сказав:

— Коли вийдемо з келії, підеш за мною.

Присутні почали підходити до хреста — слів отця Антонія не почув ніхто.

Нарешті всі поцілували хрест.

— Чи все у вас готове, чесні отці? — спитав Залізняк.

— Все!

— Незабаром північ! Іди ж. Найдо, у двір, а я зараз теж піду за тобою.

— Попрощаємося ж, братіє! — мовив отець Єлпідифор. — Хай буде над вами воля господня.

Усі міцно обнялися й почали виходити з келії.

Залізняк пішов слідом за Антонієм.

Вийшовши в коридор, що вів од келії отця ігумена на ґанок, вони повернули праворуч і вступили в маленьку келійку. Тут містилася аптечка Мельхіседека, а також зберігалися в потаємних скриньках усі монастирські папери.

Келійку тьмяно освітлювала, ледь блимаючи біля образів, невелика лампада. Антоній старанно зачинив за собою двері; потім, підійшовши до однієї із стін, відчинив потаємну шафочку й дістав звідти товстий згорток паперу, перев’язаний золотим шнурком.

— Що це? — схвильовано спитав Залізняк, жадібно стежачи за кожним рухом отця Антонія.

— Указ цариці російської, — урочисто відповів той і, зірвавши шнурок, розгорнув перед полковником товстий аркуш пергаменту, списаний золотими слов’янськими літерами.

— Читай, читай! — задихаючись, вигукнув Залізняк і, схопивши Антонія за плече, підвів його до лампади.

— «Ми, божою милостю Катерина II, цариця і самодержиця всеросійська…» — почав Антоній і, повільно карбуючи слово за словом, прочитав полковникові весь указ, в якому нібито від імені Катерини наказувалося всім козакам, селянам і запорожцям українським, під проводом Залізняка, винищити по всій Україні ворогів православної віри й руського народу, бо цариця не хоче більше терпіти насильств і звірств лядських над православною церквою та православним рідним народом і обіцяє йому свою швидку й сильну допомогу.

— Друже мій, брате мій! —вигукнув Залізняк, коли Антоній прочитав папір. — Та хто тобі дав, та де ти роздобув цей папір? Чого ти раніше не сказав мені про нього?

— Бо ще не настала остання хвилина.

— Хто тобі дав його?

— Знайшов у потаємній скриньці отця Мельхіседека… — відповів отець Антоній, опустивши очі.

— Чи так це, отче? — і Залізняк пронизав отця Антонія допитливим поглядом.

— Не час, козаче, дошукуватися, звідки указ і хто привіз його! — збудженим голосом відповів отець Антоній. — Благо, що він є! Сплюндрована Україна й свята церква волають про допомогу… Лише це волання є непреложною істиною… Іди ж і переможи ненависних латинян, сокруши їхню гординю й визволи країну від єгипетського ярма… А для цього — будь-яка зброя придасться… Амінь! — закінчив він.

— Присягаюсь, що з цим папером, — вигукнув Залізняк, стискаючи в руці пергамент, — усе піде за мною, і душі замучених полетять попереду війська на люту кару ворогам!

Полковник міцно обняв отця Антонія і, сховавши за пазуху дорогоцінний папір, поспішно вийшов у присінок.

Не встиг він ступити й кілька кроків, як за його спиною почулося тихе шарудіння й дві тонкі руки схопили його за рукав.

Залізняк швидко озирнувся і, здивований, побачив Прісю. У напівтемряві присінка важко було розгледіти вираз її обличчя. Полковник бачив тільки великі чорні очі дівчини, які з тугою дивилися на нього.

— Це ти, Прісю, дитя моє? Що з тобою? — ласкаво промовив він.

— Господи боже! — тремтячим голосом заговорила Пріся. — Пане полковнику, зараз ножі святитимуть, вранці похід і пан полковник залишить нас!