Неминуча смерть вселила енергію в оточених: затиснуті з усіх боків, вони почали відчайдушне захищатися. Тини, хати й вузькі вулиці хоча й посилювали страшенну тисняву, та разом з тим захищали селян від атаки кінноти розгорнутим фронтом.

Стемпковський, зваживши на опір повстанців і неможливість успішно діяти кіннотою, дав пекельний наказ: «Заднім лавам спішитись! Гайда на левади, підпалюйте хліви! Ми їх живцем засмажимо!»

Страшна хвилина наближалась; уже спалахнули дві стріхи й задушливий дим, стелячись низом, обгортав оточених селян чорною пеленою, уже серед поляків пролунав тріумфуючий регіт… Та зненацька десь неподалік почулися несамовиті вигуки й тупіт…

Поляки спершу не звернули уваги на ці звуки; та ось задні лави обернулися й скам’яніли: на них вихором летіла ціла сотня добре озброєних гайдамаків на чолі з дияконом.

— Бий їх, катів! — пролунав страшний вигук.

— Смерть ляхам! — гаркнули гайдамаки і вдарили в спини уланів списами. Польських вояк загнали в тісний кут, де вони не могли захищатися… Зчинився страшенний гамір; у ньому було чути і стогін, і зойки, і прокляття, й іржання коней, і дикі вигуки людей, і регіт, і пекельне пронизливе завивання.

Селяни, побачивши підмогу, вмить розібрали тини й кинулися в городи, щоб відрізати ворогові відступ. Тепер ролі перемінилися: улани й драгуни зіскакували з коней і тікали на левади, сподіваючись там знайти порятунок, але їх скрізь наздоганяли й нещадно вбивали… Баби й молодиці, які не встигли сховатися в лісі й сиділи, позамикавшись у хатах, тепер повибігали з качалками й трощили голови усім, хто потрапляв їм під руку…

— Гей, пане дияконе! — кричав Левандовський, вже гарцюючи на коні. — Спасибі, що виручив!.. Дай мені десятків зо два орлів — біля левад є загін… треба вирізати, бо втече!

— Не втече! Там кругом непролазне болото! — заспокоїв його диякон, але людей послав.

Левандовський кинувся перш за все на цвинтар; він хотів довідатись, чи не сховався в церкві губернатор з ксьондзами. Та церква була порожня.

На цвинтарі в різних місцях лежали вже задубілі трупи; серед них були й дві жінки з дідом, розтоптані кіньми. Левандовський, здригнувшись, одвернувся й попрямував до дзвіниці. «Може, вони там?» — майнула думка. Та ледве він наблизився до входу, як страшне видовище змусило його відсахнутися: біля стовпа стояв прив’язаний титар, замість рук у нього стирчали дві гострі, обвуглені кістки, почорнілі груди були теж пропалені, але обличчя вогонь не зачепив. Мертві очі страдника були звернені на хрест церкви.

— О, за цей труп проллється багато крові! — з гіркотою сказав Левандовський. — І недолюдки заслужили відплату!

Зазирнувши в дзвіницю, він нікого не побачив, тільки мертвий дзвонар сидів на закривавленій палі й стеріг свої дзвони.

— Прокляття! Де ж цей Кшемуський? — вигукнув Левандовський, підбігаючи до коня.

— Даремно, пане, шукаєш, — простогнав хтось поблизу.

Левандовський обернувся. Неподалік від паперті конав поранений шляхтич.

— Даремно… — вдруге мовив він через силу. — Губернатор… будь він проклятий… одразу ж, побачивши небезпеку… сів у каруцу з ксьондзами… тепер вони в замку…

— Сто дяблів! Я знайду його й там! — крикнув володар Лисянки й пришпорив коня.

Він помчав із своїм загоном на другий кінець села, але там селяни вже кінчали з жменькою уланів: загнавши їх у болото, вони заарканювали вершників, витягали їх на берег і розправлялися по-своєму.

Левандовський повернувся на майдан. Тут уже було все спокійно. На цвинтарі селяни копали дві ями: одну невелику — для батюшки й титаря, а другу — широку, братську — для решти.

Старші з гайдамаків і селян зібралися на раду. Левандовський під’їхав до них і згарячу почав переконувати, щоб, не даючи опам’ятатися Кшемуському, негайно вчинити напад на його замок і розгромити чортове гніздо… Але диякон засміявся на цю пропозицію.

— Ну, пане, в’ївся ти на цього гаспида — і се добре… Та не настав іще час… У нього там, за мурами, набереться сотні зо три жовнірів та гармати… То коли б нам не поламати своїх зубів — це одне; а друге — он приїхав від отамана Неживого посланець: полковник Залізняк скликає всіх, хто може тримати шаблю в руці й ладен віддати життя за кревний люд та за віру, щоб на Маковія поспішали в Мотронинський монастир; там він дасть усім розпорядження, там розправлять крила наші орли і вдарять звідти ошую й одесную на демонів!

— І мені можна туди їхати? — несміливо спитав пан Левандовський.

— Ти хоч і католик, а серце в тебе руське… Ми тобі віримо…

— Такому панові не вірити? Адже ж він довів… Віримо, як собі! — загомоніли селяни.

— І побрататися, братіє, з таким паном за честь! — промовив диякон і притиснув католика-пана до своїх широких грудей.

— За честь! За честь! — підхопили всі, поскидавши шапки.

— Спасибі, панове! — подякував Левандовський.

Чоловіки взялися підбирати зброю, кинуту шляхтою, та ловити дорогих коней, а жінки розшукували на майдані, на вулицях і в левадах тіла своїх батьків, братів, чоловіків… З суворою печаллю на обличчях схилялися вони над дорогими небіжчиками, віддаючи їм останнє цілування. Не чути було ні стогону, ні плачу… Тільки іноді бліді губи шепотіли прокльони…