Збоку можна було подумати, що навколо монастирських стін розташувався велетенський ярмарок, якби обличчя людей, що сиділи гуртками, не були такі сумні, якби в загальний гомін не вривалися сльози й стогнання жінок та дітей.

Коли до валів під’їхав Залізняк, усі, перешіптуючись, шанобливо поскидали шапки; полковник оглянув укріплення й повернув назад.

Біля воріт його зустрів козак і повідомив, що до пана полковника з дуже важливою звісткою прибули ковалі.

— Ну, то веди їх сюди, в сторожку! — наказав Залізняк і зайшов у невеличку келійку монастирського сторожа.

За хвилину туди ж увійшли двоє високих на зріст запорожців і, вклонившись Залізнякові, гучно мовили:

— Здоров був, батьку!

— Доброго здоров’я, діти! — приязно відповів полковник. — Ну що, скінчили роботу?

— Скінчили, все сховано недалечке, у Вовчому байраці.

— А скільки?

— Тисяча шабель, та ножів з чотири тисячі, та наконечників до списів тисячі дві.

— Славно! Добре попрацювали, не гріх і по чарці!

— Зараз не треба, батьку: нап’ємося в панських замках хмільного пива.

— Дай боже! А що ви іще скажете?

— Піймали двох шпигунів польських.

— Шпигунів? — здивувався й стривожився Залізняк. — Де ж, як?

— Та в лісі ж, — хотіли нас вистежити!

— Ну й що ж?

— Не вдалося, вартовий спіймав; ми хотіли їх там самі рішити, а потім подумали, що, може, ти розпитаєш їх про що.

— Добре… А хто ж вони?

— Брехали багато… Ну, та сам побачиш — хлопець і дівчина.

— Хлопець і дівчина? — перепитав Залізняк.

— Та ось вони тут з нами, зараз приведу! — мовив один із запорожців і, вийшовши за двері, повернувся з Прісею й Петром.

Коли Залізняк побачив їх, у нього мимохіть вирвався вигук здивування; він швидко підвівся й, підійшовши до дівчини, взяв її за руки.

Пріся дуже зблідла й схудла за час свого полонення, та коли побачила полковника, її змарніле личко зашарілося ніжним рум’янцем, а очі засяяли незвичайним щастям.

— То це шпигуни? — промовив Залізняк, з любов’ю поглядаючи на Петра й Прісю, і з посмішкою озирнувся на запорожців. — Та як вам таке на думку спало? А ти, Петре, чого ж не сказав їм про мене?

— Та вони, либонь, казали, — зніяковіло зауважив старший запорожець. — Дівчина й перстень твій показувала, але ми не повірили… За таких, бач, обставин попалися… Вночі підповзли до нашого яру, видивлялися, винюхували…

— Гай-гай! — усміхнувся Залізняк. — Як можна було подумати на таку красуню, що вона шпигунка?

Він ласкаво взяв Прісю за підборіддя, і збентежена дівчина спаленіла ще більше.

— Ну, та слава богу, що хоч живими до мене привезли. І як це тобі, Петре, надало до них, — він підморгнув у бік запорожців, — у гості потрапити?

— Заблудилися в лісі з сестрою, — похмуро мовив Петро. — Ну, почули — гупає молот, на те гупання й пішли, але боялися відразу підходити… Спершу хотіли роздивитись… підповзли, ну й схопили нас. А батько й отець Хома не захотіли, пане полковнику, їхати зі мною: сказали, що їм належить захищати святу церкву.

Залізняк здивовано глянув на Петра: певно, бідолашні діти ще нічого не знали про смерть свого батька. Якусь хвилину полковник мовчав, немовби не наважуючись завдати їм смертельного удару, та потім сказав збентежено й сумно:

— Вони свято виконали свій обов’язок… Захищали церкву до останнього подиху…

Уже в голосі, яким були промовлені ці слова, Петро й Пріся одразу відчули щось лиховісне.

— До останнього подиху? — тремтячим голосом перепитав парубок.

— Ой мати божа! — скрикнула Пріся, звівши на Залізняка сповнені жаху очі.

— Хіба ляхи вже напали на Лисянку? — тривожно допитувався Петро.

— Авжеж, діти…

— І батько?.. — у відчаї сплеснула руками Пріся.

— Прийняв мученицький вінець.

Тихий зойк вирвався з Прісиних грудей, і вона, наче підрізана косою квітка, похитнулась і впала на руки полковника, що підбіг до неї. Петро теж кинувся до сестри, по його щоках котилися сльози. Коли бідолашну дівчину привели до пам’яті, вона тихо, безутішно заридала.

— Недолюдки, христопродавці, гаспиди! — хрипів Петро, притискуючи Прісю до грудей. — Ех, чого ж мене не було там?.. Я або захистив би, або хоч натішився б!..

— Батько ваш тепер у ясних оселях божих із святими мучениками й праведниками; там йому краще, ніж тут, на землі. А ми вже справимо по ньому таку панахиду, якої й світ не бачив. Ти, Петре, залишишся з нами; знайдемо недолюдків, які знущалися з твого батька… А ти, Прісю, не журися, ми не кинемо тебе. Залізняк ласкаво погладив дівчину по голівці. У цей час двері відчинилися, й до сторожки ввійшов Найда.

— Ну, панове, одведіть дівчину до людей, — звернувся Залізняк до запорожців. — Тут є й лисянські селяни, а до нас пришліть Неживого. Ти ж, Петре, коли хочеш, залишайся з нами.

— Беріть і життя моє! — з запалом відповів Петро. Запорожці з Прісею вийшли, а через хвилину до сторожки ввійшов Харко Неживий з дванадцятьма надійними козаками.