З Найдою прибуло різними шляхами п’ятсот запорожців, а з дня на день мало прибути ще дві тисячі.
Кошовий отаман відправив посланців і на Дін, щоб кликали вільних людей на допомогу повстанцям. У татар і турків закупили цілий обоз зброї, і він незабаром мав прибути в Мотронинський монастир.
Та найважливіша звістка була та, що кошовий отаман, а з ним і все Запорожжя відправили хитрих послів у Туреччину, щоб спонукати цю державу якнайшвидше оголосити війну Росії: оскільки Польща була союзницею Туреччини, то ця обставина підняла б проти Польщі Росію.
Запорожці добре знали, де знаходяться головні пружини турецької державної машини, а що Найда дав послам ще й величезну суму грошей, то, беручи до уваги політичні непорозуміння, які виникли серед супротивних держав, цілком можливо було розраховувати на успіх цієї справи.
З такою ж метою були відряджені посли з багатими подарунками й до татарських мурз, і до хана.
Кошовий вірно розрахував, що під час війни Запорожжя дістане можливість вільніше діяти, а також одержить дозвіл збільшити кількість свого війська. Саме це він і сподівався використати для визволення України.
Про таємний план кошового й запорожців Найда розповів тільки Залізнякові, і ця звістка так врадувала полковника, що він мимоволі просльозився.
— Ех, серце ж у нашого кошового та в братів-орлів! — вигукнув Залізняк, сердито змахуючи непрохану сльозу. — Хоч і не дала доля рідній країні щастя, зате вже серця… Ех! Не шкода й головою накласти!
Більшу частину скарбу Найда й Аркадій привезли в монастир. Розповідь Найди про чудесне здобуття скарбу остаточно оточила його особу і в очах братії, і в очах народу якимось незвичайним ореолом та ще більше зміцнила в їхніх серцях надію на успіх задуманого.
Звістка про мученицьку смерть лисянського священика, отця Хоми, блискавкою облетіла Україну, і все довкола сколихнулося. Це страхітливе, нечуване звірство було останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння народного! А тим часом конфедерати й уніати, ще не розуміючи того, що піднімається навколо, чинили й далі свої буйні наїзди й криваві розправи; щодня приходили звістки про нові звірства, нові тортури…
Запорожці, кинувши свої села й хутори, ринули з усіх усюд у польську Україну і незабаром утворили сотні невеликих загонів. За короткий час становище на Україні змінилося: ще недавно по селах і хуторах бешкетували ватаги конфедератів, чути було стогін і зойки катованих людей та зухвалі вигуки сп’янілих од крові шляхтичів, тепер же там стало тихо; скрізь побіля церков збиралися юрби селян, які кинули косовицю й жнива, що вже почалися подекуди, й економи не зважувалися виганяти «бидло» на лани… У повітрі запахло порохом. Євреї з гарячковою поспішністю тікали в найближчі міста, прихопивши з собою тільки найцінніше з свого майна.
— Хлопи бунтують! — прокотилося по Україні.
Окремі загони в різних місцях уже почали страшну помсту. Народне повстання загрожувало перейти в страхітливу різню, якби не з’явилася людина, котра об’єднала під своїм стягом усі сили й очолила їх.
Залізняк зрозумів, що настав час або піднятися на гребені народної хвилі, або залишитися осторонь від руху. Ім’я Залізнякове мало таку популярність по всій Україні, що досить було б йому відкрито підняти свій стяг, як усі ринули б до нього.
Та цього було замало.
Дістати визнання повстанців — це ще не все, головне — щоб уся Україна визнала його гетьманом і пішла за ним; треба було, щоб до цього руху і лівобережне козацтво, і сусідні держави поставилися не як до бунту хлопів, а як до великого народного повстання.
Але хто міг настановити його гетьманом, хто міг освятити такий рух, надати йому характеру хрестового походу?
В часи Богдана це зробила Запорозька Січ, тому що вона була святинею для українців і виразницею народних ідеалів, захисницею народних інтересів. Та нині Правобережна Україна була вже давно відірвана од Січі; ні гетьмана, ні власного уряду не залишилося в неї, вона не мала навіть вищого духівництва, і не було їй звідки почути рішуче слово; єдиною зорею нещасному народові сяяв ще Мотронинсь-кий монастир. Туди стікався люд з усіх кінців України.
Загальна жадоба помсти була така велика, що навіть ченці й священики ладні були кинутися в бій. Незважаючи на те, що, здавалося, всі сусіди мовчки погодились на поголовне винищення православного люду в Польщі, серед селян уперто трималася чутка про золоту грамоту, видану російською царицею Мельхіседекові.
Безперервно нові й нові юрби збуджених людей прибували до стін Мотронинсько-го монастиря. Багато хто знав про те, що Залізняк призначив тут збір, а більшість несвідомо горнулася до цього останнього оплоту православ’я, шукаючи тут поради й порятунку.
І ось Залізняк вирішив, що монастир повинен освятити їхнє повстання.
В глупу північ скликали вони з Найдою у колишню Мельхіседекову келію старшу монастирську братію й оголосили їй про свій намір.
Усі одностайно схвалили пропозицію Залізняка й Найди; вирішено було першого серпня, на Маковія, відслужити урочисту відправу й освятити з усією сумною пишністю зброю козаків, які поклялися віддати життя за святий хрест.