У каруці сиділи старий Кшемуський з Мокрицьким, а проти них примостилися плебан базиліанського монастиря й полковник Стемпковський, запеклий ненависник схизматського бидла.

— Я за всі села й містечка ясновельможного пана губернатора спокійний, — сказав плебан при в’їзді в село. — Тут хлопи не опиратимуться; але далі до Турової — інша річ: там ліси й ліси, а вони кишать гайдамаками, та ще ми одержали відомості, що до цих волоцюг прориваються розбійницькі банди з гадючого гнізда — Запорожжя.

— Нині ці вовки беззубі, й триста дияволів та вдвоє більше відьом, якщо я їх не знищу! — вигукнув Стемпковський. — Хай тільки уповноважать, то я з їхнього гнізда зроблю місиво, далебі, місиво — з вугілля, попелу й крові!

— Ніхто не сумнівається! Пан полковник — відомий лицар, слава Корони! — люб’язно мовив Кшемуський.

Каруца зупинилася біля церкви. Молодий довудца ту ж мить підскочив до неї й доповів своєму дядечкові, що церкву відчинено, що титар, який чинив опір, заарештований (він справді, сховавши священні речі, повернувся на цвинтар і був схоплений гусарами), а піп нагло помер; дзвонар же, котрий скликав хлопів на бунт, з відрубаною правою рукою лежить біля церкви.

— То цей піп не схотів схилити своєї парафії до послушенства й прирік її на загибель? — поспитав, підводячись із свого місця, Кшемуський.

— Більше того, мій найясніший дядечку, він підбурював парафіян на бунт і велів бити на сполох, — відповів небіж, допомагаючи ясновельможному вилізти з каруци.

— Гадюка! Шкода, що помер так швидко… Я б з ним побалакав… Ну, та залишилося ще дві гадини й ціла отара… Грядіть же, превелебний отче, до церкви й перетворіть її святою мшею в костьол.

— Во славу божу і в торжество вічне католицької віри! — урочисто промовив Мокрицький, а плебан склав руки на грудях і звів очі до неба.

А натовп на титаревій вулиці зростав і зростав; з найближчих висілків через леваду підходили все нові люди; у дворі теж було повно… Скорботний настрій селян поступився тепер місцем почуттю’обурення, що наростало з кожною хвилиною: чулось глухе ремство, очі блищали похмурим вогнем, внутрішнє хвилювання пробивалося назовні…

— Ех, не послухали диякона! Повірили панові! — лунало в одному кутку.

— Та де ж цей новий володар, який обіцяв захищати і нас, і нашу церкву? — ремствували в іншому.

— Усі вони гаспиди! Усе брехня! — котилося від гурту до гурту.

— Душогуби! Грабіжники! Кровопивці! Отепер би на них диякона!

— Що ж це? Погибель? Кінець? — голосні розмови й запальні вигуки зливалися в похмурий гомін, що, посилюючись, нагадував рокотання бурі.

Нараз серед цього гомону людських голосів різко пролунав один крик, немовби відчайдушний зойк людини, що гинула.

Усіх пройняв дрож, і кожен обернувся на той крик.

Біля трупа отця Хоми, якого зняли з шибениці й поклали посеред двору, стояла середнього віку ставна жінка. Виразисте обличчя відбивало душевну бурю, що охопила всю істоту молодиці, очі її виблискували зловісним вогнем, розлючена, простоволоса, з розпущеними косами, які розвівав вітер, вона була живим втіленням Не-мезіди.

— Що ж ви стоїте над небіжчиком і чухаєте потилиці? — кричала жінка, розмахуючи руками, і голос її краяв серце. — Захистили свого заступника, батька нашого єдиного? Захистили? Ось він лежить, розтерзаний, і наче молиться за вас… А ви вмієте тільки скиглити над святим мучеником… Ех, люди, ви, люди! Кожен звір захищає своє лігво! Вовчиця боронить дітей, не боячись смерті… Навіть голуб метиться за голубку… А ви? Ха-ха-ха! Ваші ж батьки вільними козаками були, а вас пани обернули в бидло, і ви живете й терпите! Та на дідька вам таке життя? Нащо вам це ярмо? Чуєте ви чи ні? А нам? А нам, жінкам, уже несила, несила!.. — несамовито кричала молодиця, рвучи на собі коси й б’ючи себе в груди. — Немає вже нашого заступника, немає нашого молільника, немає нашого сонця праведного! А вбивці, розбійники й кати знущаються над нашою вірою, руйнують церкву… То не варто і нам жити! Дітей своїх задушу цими руками, батька заріжу… На смерть! На погибель! Хай у крові сама захлинуся, а задушу-таки хоч одного недолюдка, ката! За мною! — і жінка рвучко кинулася вперед.

Палке слово молодиці так вразило натовп, що він спершу онімів, а потім вибухнув страхітливим ураганом криків. Неначе удари грому, лунали вигуки:

— Бий їх, на смерть, на погибель!

І багатоголове чудовисько стрепенулося, наїжачилось, немов щетиною, списами, косами й кинулося шаленим, клекочучим валом за войовничою жінкою…

XIX

Прискакавши з Лисянки в Мотронинський монастир. Залізняк застав там Аркадія і Найду, повернення яких він нетерпляче чекав. Напередодні вони прибули з Запорозької Січі й привезли важливі вісті.

Їхня поїздка на Запорожжя увінчалася цілковитим успіхом. Запорожці одностайно вирішили допомагати, наскільки буде можливо, гайдамакам, тим більше що кошовий сказав, що на цю допомогу російський уряд дає хоча й неофіційну, але цілком певну згоду.