— А так, що, може, нам на Саксаганку і зовсім не треба було їхати! Хіба мало річок у степу, назва яких починається на букву «С»? І Синюха, і Синявка, та я сам можу нарахувати тобі з півдюжини! От і роз’їжджай по їхніх берегах!..

Від розсудливої мови Аркадія Найду пойняло смертельним холодом.

«А що, як він і справді помилився, і скарб треба шукати зовсім не на берегах Саксаганки? Ця перша частина записки, яку він тоді так легко відновив, виявлялася тепер найважчою. Адже справді, він вписав назву річки Саксаганки тільки тому, що в записці вціліла буква «С»; знову ж таки й притока, — чому він назвав її Сухою Комісарівкою? Хіба мало є інших річок, які носять подвійну назву, та от хоча б Жовті Води, Сорочий Брід і сила-силенна інших; але він зупинився на Сухій Комісарівці, бо підбирав річку з притоків Саксаганки і, вирішивши, що це вона, зробив висновок, що й дорогу треба починати від Незаймалівського гарду. Так легковажно, так необачно був зроблений цей висновок! Отже, гард він назвав, зважаючи на близькість Сухої Комісарівки, Суху Комісарівку вибрав тому, що вона є притокою Саксаганки, а саму Саксаганку вписав тому, що від назви ріки, берегом якої треба було їхати, вціліла в записці буква «С», — ще раз сам собі повторив Найда хід своїх міркувань.

Чи ж можна було по таких догадках робити рішучі висновки і, спираючись на них, вирушати в дорогу? А що, як вони помилкові, а що, коли має рацію Аркадій і вся ця історія є не чим іншим, як витівкою когось із ляхів? Адже кулі и спис вказували йому, що треба негайно піднімати повстання, а він поїхав за якимось казковим скарбом! А коли все це вигадка чи навіть істина, вірний шлях до якої втрачено для нього назавжди, — скільки тоді часу згаяно марно і, можливо, непоправно!»

Охоплений цими сумнівами. Найда мовчки зліз з коня, підійшов до річки і, сівши на березі, стиснув руками голову й поринув у глибоку задуму. Кілька разів він розгортав таємничу записку, перечитував її і ховав за пазуху, потім знову напружено думав, — здавалося, забувши про все на світі. Так сидів Найда, поки Аркадій не нагадав йому, що час відпочити. У найпохмурішому настрої товариші повкладалися спати. Вранці Аркадій запропонував знову спробувати щастя — їхати берегом до самого вечора. Найда мовчки погодився. Вони з невеликими перепочинками їхали цілий день, нарешті Аркадій зупинив коня і похмуро мовив:

— Годі, їхати далі нема чого, все загинуло!

Найда нічого не відказав і теж зліз з коня.

Вони розташувалися на березі річки; зморені коні стояли поруч, сумовито похнюпивши голови.

Мовчки, непорушне сиділи приятелі з чверть години, жодним звуком не порушуючи навколишньої тиші. Нарешті Найда засунув руку за вилог жупана, дістав звідти складений вчетверо аркушик паперу, розклав його на колінах і почав читати.

Аркадій невдоволено поглянув на свого товариша, та Найда, заглибившись у читання, не помітив цього.

Кілька хвилин диякон мовчки дивився на приятеля, чекаючи, що він заговорить. Але той мовчав, і Аркадій почав сам:

— Ні, брате, як хочеш, далі блукати берегами цієї річки безглуздо: туди вгору днів п’ять дороги, та назад, а якщо круча залишилась за нами, — стільки ж. Коли ж це не на Саксаганці, а на якійсь іншій річці, то так можна проїздити цілий рік і нічого не знайти, а справу нашого повстання прогавити.

— Хто ж каже! Не про те я думаю.

— А про що ж?

— Про те, як би дізнатися, на котру ж річку вказував той, хто писав записку, і чи справді ми збилися з дороги?

— Гм… Як же це ти додумаєшся?

— А от як! Дивись: ось те місце записки, яке вказує дорогу, від нього вціліли тільки слова: «від… гарду доїдеш до річки С… в тому місці, де впадає в неї річка… звана, поверни коня й поїдеш лівим берегом угору проти течії».

— Ну, цього, брате, надто мало, щоб відшукати дорогу в степу!

— Хвалити бога, що й те є. Бачиш…

— А не сказано там, чи треба переїжджати річку? — перебив Аркадій.

— Ні, не сказано. А що?

— Та от, якби сказано було… А то невідомо. Найда допитливо глянув на Аркадія, але той сумно мовчав, очевидно, не знаходячи потрібної нитки… Проте його запитання примусило задуматися Найду.

— А знаєш що, брате Аркадію? — після довгої мовчанки жваво й рішуче заговорив Найда. — Ти знічев’я спитав, а твоє запитання дуже важливе… Мені це й на думку не спало.

— Ну, ну! В чім річ? — стрепенувся Аркадій і звів на товариша очі, що спалахнули цікавістю.

— Ми їдемо з півночі на південь і, наблизившись до витоків Саксаганки, могли повернути і праворуч, і ліворуч: тобто поїхати правим берегом чи лівим.

— Звичайно. Але ми поїхали лівим, ближче до Дніпра… Бо гадали, що запорожець заховав скарб у своєму степу, а не в Буджацькому…

— Цілком вірно. Тільки одного ми не врахували, що в записці не сказано, чи переїжджати річку, а просто: доїдеш до такої-то притоки і попрямуєш лівим берегом вгору…

— Ну, ну! — пожвавішав Аркадій, відчуваючи, що в цих міркуваннях, може, й справді щось криється.