Скоро Найда теж вибрався на неї і, притримуючись за уламки дивовижного каменя, поліз на його верхівку. Коли зненацька до нього долинув сповнений відчаю крик Аркадія…

Найда аж здригнувся і, випроставшись на весь зріст, скам’янів од жаху: в долині він побачив невеликий гайок, перед яким широкою смугою чорніли самі пеньки.

Хвилин з п’ять Найда стояв заціпенілий, не зводячи очей з жахливого видовища, нарешті обернувся, машинально виліз на вершину каменя й опустився поруч з товаришем.

Аркадій сидів нерухомо. Скинута, як видно, в пориві відчаю, шапка валялася коло нього; побачивши Найду, він безнадійно промовив:

— Усе загинуло!

— Та чого ж загинуло? Не впадай у розпач, брате! Уже як зле було, та й то господь напоумив відшукати дорогу, може, й тепер щось виміркуємо.

— Що виміркуємо? — сердито перебив його Аркадій. — Дивись оно! — він показав на гайок, що лишився від лісу. — І жодного дуба не видно, а тут… ну, що можна по цих пеньках узнати?

Найда нічого не відповів і, підперши голову, задумався.

Записка лежала в нього на колінах; він то заглядав мигцем у неї, то знову пильно дивився на гайок, що нагадував зелену шапку. Та хоч скільки вглядався Найда, дубового гілля там не знаходив. А тим часом з цього місця, за словами записки, було добре видно розчахнутого дуба; виходить, він колись ріс на вирубаній тепер ділянці, але в якому ж місці?

Звичайно, не так важко встановити по пеньку породу дерева, але тут їх стриміло не сотні, а тисячі, й передивитись усе те двом людям було не під силу. О, коли б встановити, хоч приблизно, в якому напрямі треба шукати цей пеньок!

Якийсь час Найда сидів мовчки, нарешті рішуче підвівся й почав швидко спускатися з каменя.

— Постривай! Куди ж ти? — покликав його Аркадій.

— Підожди, посидь там, зараз повернуся! — крикнув Найда. Ліс був не більше як за півверсти від кручі, та коли Найда спустився вниз,

то одразу помітив, що розміри видимої оку частини лісу набагато зменшилися

від зміни місця, а краї його зовсім зникли з поля зору.

— Так і є! — промовив він уривчасто й швидко попрямував до лісу. Пройшовши поміж пеньків і зупинившись поблизу високої крислатої берези, за якою ліс, заокруглюючись півколом, уже щезав з очей, коли людина стояла внизу біля кручі, Найда підняв велику гілку, прив’язав до неї свого червоного пояса і, вилізши на березу, прикріпив цей імпровізований прапор на одній із верхніх гілок. Спустившись додолу, він швидко пішов до Аркадія, що нетерпляче чекав його на вершині кручі.

Вилізши на камінь, Найда приклав руку до очей і одразу ж побачив прикріплений на дереві прапор.

— Так воно і є! — радісно вигукнув він.

— Що таке? — похмуро спитав Аркадій, підводячись з місця й підходячи до Найди.

— Знайшов!

— Та що знайшов?

— Знайшов місце, від якого нам треба шукати дуба.

— Де? Звідки? Як?

— Звідки? А ось послухай! У записці сказано, що треба вийти на кручу, сісти на праве камінне вухо й тоді побачиш гай, а в ньому розчахнутий дуб. Для того, щоб побачити гай, не треба було б і вилазити на кручу, та ще саме на правий бік, бо його видно як на долоні й від підніжжя кручі; отже, вирішив я, дуб мав бути в тій частині гаю, якої знизу не видно… А якої ж частини гаю не видно знизу? Он тієї далекої. Але місцевість тут рівна, навіть далі до середини немовби підіймається, і якби дуб був десь за цією зеленою шапкою, то його не можна було б і розгледіти. Та й заради цього не треба сідати з правого боку кручі — досить би було просто зійти на неї. Отже, я вирішив, що дуба треба шукати в глибині лісу, але де саме? Яку ще частину лісу видно тільки звідси, з вершини кручі, і саме з її правого боку? Я довго думав і нарешті догадався: дивись, ти бачиш — ліс тут іде півколом. Якщо спуститися вниз, то крил його зовсім не видно, а видно тільки ту частину, яка доходить до знаку, почепленого мною ген на тій березі; ось чому треба шукати дуба тільки в цьому місці — поміж березою і он тією кострубатою вербою на краю. Обличчя Аркадія засяяло від захоплення.

— Їй-богу, все правда до останнього слова! — вигукнув він, опускаючи руку на плече Найди. — Адже так просто, так зрозуміло все, а от я, хоч би й цілий рік просидів тут, ніколи б не додумався! Ох і голова ж у тебе, брате! Берімося до роботи:

руки сверблять! Я сам усі ці пеньки порубаю, а дуба знайду!

— Стривай, куди ти? Уже ж ніч заходить! — зупинив товариша Найда. — Це вже залишимо до завтра, а тепер не завадило б і попоїсти, адже-ми цілий день і крихти в роті не мали.

— Згода, — відповів Аркадій. — Алчу й жажду!

Вони спустилися вниз, набрали хмизу, якого багато валялося на узліссі, розпалили вогнище й почали вечеряти. Допізна не змовкала дружня розмова; нарешті полягали спати, але Найда ще довго дивився в глибину зоряного неба, відшукуючи серед зірок ту, яка дивиться зараз в очі його коханої Дарини…

Рано-вранці товариші повставали й, нашвидку поївши, взялися до роботи… Розв’язали в’юки, вийняли з них заступи й розійшлися в різні кінці відзначеної Найдою ділянки.