Товариші потягли коней за поводи, коні форкнули і, чалапаючи ногами по грузькому дну, вийшли на берег. Вершники стисли їх острогами й помчали вздовж звивистого берега річки до могили, що ледь чорніла вдалині. Якийсь час обидва мовчали, зачаровані величчю навколишньої природи.

Захід уже починав леліти золотисто-рожевою млою; повівало вечірньою прохолодою. Серед цієї квітучої безлюдної рівнини, що потонула в розтопленому золоті вечірнього сонця, якось дивно озивався глухий тупіт кінських копит. Нарешті Аркадій порушив мовчанку, звернувшись до Найди:

— Знаєш, брате Іване, от я все думаю, хто б міг бути цей невідомий доброчинець, що повідомив тебе про скарб? І сяк і так гадаю… А іноді западе й така думка: чи не лях це якийсь або єзуїт вигадав таке, щоб хитромудре виманити якнайбільше наших ченців і, скориставшись з їхньої відсутності, напасти на монастир? Він і подумати не міг, що ми вирушимо за скарбом тільки вдвох!

— Ні, друже! — відказав Найда. — Я твердо вірю, що все написане в цій записці — щира правда. А я тобі ще ось що скажу: важко повірити, але мене вже кілька років невідступне супроводить якийсь незримий хранитель. Я певен, що він знає й про цю записку, і коли б тут був обман, він попередив би мене. Чи вскочу я в якусь халепу — він мене виручає, чи націлить татарин у мої груди списа — він закриває мене своїм щитом, чи охопить мою душу відчай — він посилає мені втіху… Але хто він, навіщо знадобилося йому моє життя? Навіщо він оберігає його? Я цього не знаю.

Аркадій обернувся до Найди.

— Та як же він рятував тебе? Коли?

— Багато разів, і те, що робив він, не могло бути у владі людини… Я пам’ятаю одну ніч. Страшну ніч на Трубежі… — Найда провів рукою по чолу й заговорив з глухим, тамованим хвилюванням: — Тієї ночі душа моя краялася на шматки, в ній не було найменшого просвітку… Ніч смерті, духовної смерті застилала її непрозірною пеленою, і довкола мене чорніла така ж сама безпробудна ніч. Я сидів на березі Трубежу, на зеленому горбі… Кругом було тихо, мертво й безлюдно; мені здавалося, що душа моя вже відділилась од тіла й полинула в якийсь інший світ. Земля і небо злилися під чорним саваном ночі, у мертвій тиші не чутно було й шелесту трави, тільки внизу сумовито хлюпотів Трубіж. Я сидів нерухомо, не чуючи и не бачачи нічого, погребаючи в цій темряві свою змучену душу… Аж раптом наді мною щось свиснуло в повітрі й навколо шиї обвився аркан, я хотів скинути його, але аркан затягнувся й поволік мене… Очі мої налилися кров’ю, голова запаморочилась, я вже втрачав свідомість… Та ось аркан лопнув… І невидима рука зняла з моєї шиї зашморг…

— Ну, ну… Хто ж то був? — жваво мовив Аркадій.

— Цього я не бачив, бо в очах моїх усе потемніло… Коли я нарешті опам’ятався, уже горів день, а біля мене лежав перерубаний аркан і двоє мертвих татар.

— Незбагненне! — розвів руками Аркадій. — А куди ж подівся той, хто врятував тебе?

— Його вже не було… Я довго блукав степом, шукаючи хоча б його слід, але не знайшов… Незабаром я пішов на Правобережну Україну в Печери, і ніхто не знав, що трапилося зі мною тієї ночі. Аж раптом нинішньої весни зустрів я циганку:

потворна, сива… Ще й зараз завмирає серце, коли згадаю її; вона розповіла мені про все, що було зі мною, нагадала й ту страшну ніч. Вона прочитала в моїй душі най-потаємніші мої думки, навіть ті, які я сам гнав від себе.

— Ну й що ж циганка напророкувала тобі?

— Вона не пророкувала нічого, вона наказала мені скинути рясу й підняти меч на захист народу й віри, не гаючи жодної хвилини з того дня, як моя патериця перетвориться на спис, а чотки на кулі.

— Господь не раз сповіщав свою волю через пророчиць! — прошепотів здивований Аркадій. — Ну, й що ж далі?

— Тієї ночі, коли я знайшов у проскурі записку, мої чотки перетворилися на кулі, а патериця на спис.

Диякон із забобонним жахом відсахнувся од товариша. Якусь мить обидва мовчали.

— Се чудо, брате Іване, звершилося над тобою, — виходить, господь відзначив тебе і обрав визволителем нашим, — промовив Аркадій. — Чого ж ти не розповів про все це владиці?

— Навіщо мені було турбувати його бриднею старої циганки?.. Хіба я думав, що це чудо воістину звершиться?

— Однак воно звершилося!

— Владика поспішно виїхав того ранку до Варшави.

— Шкода! Він би роз’яснив нам се, але й без нього я скажу тобі, брате: якщо господь послав тобі такого незримого хранителя, значить, він обрав тебе для вищої мети, — не супереч: не токмо серед пастирів, а й серед пастви шукає господь своїх обранців…

— О, коли б це було так, коли б господь зглянувся над нами!.. Я б життя своє віддав за батьківщину, тільки б урятувати її.

— І ти врятуєш її! Тільки молись і слухайся волі божої. Твій незримий хранитель є не хто інший, як слуга господній, — із запалом провадив далі Аркадій. — Це від наших пралісів і обителі чернечої возсіяє слава церкви Христової і спасіння вітчизни. Хай же буде благословенне ім’я господа, який сказав: «Піднесу слабосилих, поражу сильних, і нерозумні хай поразять розумних!»