— Амінь! — схвильовано промовив Найда, скинувши шапку й побожно перехрестившись. — Досі, брате Аркадію, я не думав зрікатися послушницького сану, але, побачивши се знамення, вирішив скоритися тій волі, яка спрямовує мене на цю путь.

— І благо сотворив. То була воля господня. Я бачу її і вірю тепер у наше спасіння… Але скажи, чи давно ти почав помічати біля себе такі таємничі знамення?

— Уже кілька років…

— Незбагненне, незбагненної — пошепки сказав Аркадій. — Знову ж і записка про скарб, це так дивно, так чудодійно! Тим-то я й вірю їй — усе віщує нам удачу.

— Так, так… Тільки знайдемо скарб, одразу ж на Запорожжя. Господь поможе, все щасливо скінчиться, — з грішми справа піде швидше. А згодом Залізняк об’єднає всю Україну, грамота державної цариці в нього.

— Так-то воно так, але мене тривожить доля нашого монастиря. Не в пору виїхав владика… От і я відлучився, залишився тільки отець Єлпідифор… Коли б не наскочили ляхи та уніати й…

— А брат Антоній? Коли що скоїться, він одразу ж сповістить Залізняка або когось із його підручних, а ліс наш увесь кишить гайдамаками. Ні, брате Аркадію, треба надіятись на бога. Він не захоче падіння святої обителі нашої!

У такій жвавій розмові подорожні непомітно доїхали до могили і, залишивши коней унизу, зійшли на її вершину. Сонце вже стояло над самим обрієм, торкаючись своїм розпеченим червоним диском землі. Увесь степ курився золотисто-рожевою імлою, річка подекуди виблискувала, немовби була вкрита яхонтовою лускою, а подекуди лежала нерухомим дзеркалом, у якому ніжно розпливалися обриси рожевих хмарок…

— Ну, а де ж Комісарівка? — спитав Аркадій у Найди, котрий мимохіть зами-лувався чудовим краєвидом.

— А он дивися туди, на північ!

Аркадій, приклавши руку до очей, пильно поглянув в тому напрямі, куди показував товариш; крізь ніжну імлу, що застилала степ, вдалині блиснула тонка срібна нитка.

— Є! — радісно промовив він. — Ну, то з богом і в дорогу!

— Куди? Проти ночі? Ні, це вже ми відкладемо на завтра, треба дати відпочинок і коням!

Аркадій погодився з Найдою. Вони зійшли з могили, розсідлали коней і пустили їх пастися, а самі нашвидку повечеряли, помолилися на схід сонця і полягали біля підніжжя могили на шовковистій траві.

Вогнища не запалювали, побоюючись привернути увагу степових волоцюг.

Аркадій одразу ж поринув у міцний сон, а Найда ще довго не міг заснути, линучи думкою далеко-далеко, до сивих берегів батька Дніпра…

Рано-вранці, як тільки благословилося на світ, приятелі повставали, осідлали коней і рушили в дорогу.

За годину— не більше — вони досягли того місця, де в Саксаганку впадала невелика річка, що протікала в низьких, болотистих берегах.

— Ну, оце ж і вона! — тріумфуючим голосом промовив Найда й показав на річку.

Приятелі розташувалися на березі Саксаганки, поснідали, відпочили й поїхали далі.

День минув без будь-яких пригод. Після короткої ночівлі, ледве тільки розвиднілося, вони знову осідлали коней і подалися лівим берегом річки. Чим ближче підходив час, коли, за словами записки, подорожні повинні були побачити кручу й на ній дивний камінь, тим більше охоплювало їх нетерпіння; Аркадій раз у раз підводився на стременах і, прикриваючи очі рукою, вдивлявся в синю далину; та ніякої кручі не знаходив, хоча її можна було б помітити здалеку, бо річка леліла в низьких рівних берегах.

Тим часом сонце перейшло вже на захід, а скільки око сягало — ніякого підвищення вздовж річки не було видно. Приятелі мовчки скакали з блідими й напруженими обличчями, пильно вдивляючись у далечінь.

Уже скісні промені сонця простяглися через увесь степ, а кручі все ще не було.

Нарешті Аркадій осадив змиленого коня, що важко дихав, і, звертаючись до Найди, розпачливо вигукнув:

— Нема!

— Постривай, може, ще зарано: наші коні стомилися з дороги, а в записці сказано «добрим конем».

— Де там! — перебив Аркадій. — Коні в нас добрі, й їдемо, майже не зупиняючись! Збилися з дороги, та й годі!

— Не збилися, даю голову на відсіч, що ця річечка — Суха Комісарівка, а раніше вона звалася Малим Гнилим Тікичем…

— Ех, друже! Хіба в степу мало таких могил і таких річечок! Нема чого втішати себе! Збилися з дороги! Усе загинуло!

— Та чого ж загинуло? Адже це річка Саксаганка, а це Комісарівка — тут і сперечатися нема чого. Ну, проїдемо вгору чи вниз, не сьогодні-завтра, а кручу все-таки знайдемо!

— А скільки ж часу мине! Адже поки ми блукатимемо по цих берегах, мине не тільки Петра й Павла, але й Маковія! — з досадою вигукнув Аркадій. — Що ми на тому камені побачимо? Та й на Запорожжя, і всюди запізнимось!

— Зажди, не впадай у розпач! — відказав Найда. — Може, ще й завтра знайдемо: кінь на коня не схожий, та й дні не завжди однакові.

— Тепер саме найдовші дні, — із гіркою посмішкою перебив його Аркадій. — Ні, брате, треба облишити цю справу! Нічого не вийде, бо ми зовсім не знаємо, куди їхати!

— Як це «не знаємо»?