І для Найди, і для Аркадія не становило ніяких труднощів, трохи надрубавши пеньок, розпізнати, до якої породи належало дерево, але ця робота, на перший погляд така легка, насправді виявилася набагато важчою. На деяких пеньках, правда, відросли пагінці, — тут не треба було й рубати, але більшість їх струхлявіла, або поросла деревними грибами, чи так почорніла й затверділа, що доводилося докладати чимало зусиль, щоб відрубати від пенька кілька трісок.

Незважаючи на це, друзі працювали з непослабним завзяттям, але досі серед дерев, породу яких їм’ пощастило розпізнати, вони не виявили жодного дуба. Усе це було м’яке дерево: липа, береза, осокір.

Довго працював Найда, нарешті, стомившись, кинув сокиру й взяв заступ, щоб відкопати вкриті землею пеньки. Взяв і, спершись на нього, замислився.

Так простояв Найда хвилин із п’ять, потім стріпнув головою і з силою встромив заступ у землю. Він уже хотів відкинути брилу, вивернуту заступом, коли нараз його гострий погляд помітив у ній щось таке, від чого серце козака радісно затремтіло.

Він швидко нахилився й підняв з землі якусь маленьку грудочку — то був жолудь.

— Дуб! — вирвався в Найди радісний вигук. І тієї ж миті несамовито закричав Аркадій:

— Дуб! Дуб! Ще дуб! Цілий дубняк!..

Найда остовпів, де й подівся його радісний настрій: він гадав, що вже стоїть біля мети своїх пошуків, що вже знайшов заповітного дуба, — і раптом цих дубів виявляється безліч.

«Який же з них той, що їм потрібний? Як тепер розпізнати по цих напівзотлілих пеньках, на котрому з них ріс розчахнутий дуб?»

Холодний відчай охопив Найдину душу.

Довго стояв він, спершись на заступ.

Нарешті наполегливий голос Аркадія, що кликав його до себе, примусив Найду опам’ятатися.

Він підійшов до товариша, кинув заступ і мовчки опустився на землю. Аркадій, не розгинаючи спини, робив на пеньках якісь зарубки. Обличчя його почервоніло від утоми й спеки, але працював він швидко, з енергією людини, щасливої із своєї знахідки.

— Що, і в тебе дуб? — спитав диякон, не підводячи голови.

— Дуб! — відповів Найда таким сумним голосом, що Аркадій одразу ж відставив заступ і здивовано глянув на товариша.

— Та що з тобою? На тобі лиця немає! — стурбовано промовив він. — Стомився?.. Зате добралися нарешті до дубів!

— Тим гірше…

— Ти що, розуму відбіг? Сам шукав дуба, а тепер…

— Шукав дуба, а знайшов дуби й тільки тепер зрозумів, що нічого з нашого діла не вийде!

— Та що ти верзеш? Чому не вийде? Уже все відшукали, а ти тепер кажеш — не вийде?

— Не вийде, бо неможливо з’ясувати головне: на якому з цих пеньків ріс розчахнутий дуб!

— Як? — вигукнув Аркадій, з силою встромивши заступ у землю. — Відмовитись од скарбу? Нізащо!.. Не зійду з цього місця, доки не знайду його.

— Лобом муру не проб’єш, треба скоритися!

— Нізащо! Читай записку, будемо думати, обмізкуємо все…

— Нічого не поможе! Та якщо хочеш, слухай ще раз! Найда дістав із-за пазухи записку й, розгорнувши її, прочитав, вставляючи слова, яких не вистачало:

— «Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб, одну половину якого розбила блискавка, а друга росте, похилившись над самою землею». Як же ти тепер дізнаєшся, на якому з пеньків ріс розчахнутий дуб і в який бік росла його похила сторона?

Аркадій нічого не відповів. Кілька хвилин він сидів мовчки, вперто насупивши свої густі чорні брови, нарешті підвівся, перекинув через плече заступ і пішов поміж пеньків.

— Куди ти? — гукнув Найда.

— Не сидітиму ж склавши руки! — похмуро відповів Аркадій. — Іду шукати пеньок!

— Та по чім же ти його впізнаєш?

— Та вже знаю по чім! На тому дереві, в яке вдарить блискавка, повинна бути обпалена кора.

— Буває іноді! — погодився Найда; — Та не завжди.

— Дарма, треба випробувати все, що можна.

— Слушно, — погодився Найда, підводячись з місця. — Випробуємо все, що можна, щоб потім не докоряти собі. Дуб ріс або на самому узліссі, або поблизу його;

огляньмо ж спочатку ці пеньки, а потім і решту!

Друзі енергійно взялися до роботи.

Більшість пеньків вони оглянули вже раніше, та ще залишалося чималенько й неоглянутих.

Товариші підрубували пеньки, робили на них позначки и шукали слідів обпаленої блискавкою кори.

Розглядаючи один широкий, розкарякуватий пень, Найда помітив, що біля нього валялося багато шматків кори, обрубаного гілля й трісок. Як видно, це дерево очищали тут, на місці порубу, й валили його не на узлісся, а чомусь у глибину лісу.

Ця обставина здивувала козака, але, захопившись роботою, він швидко забув про неї.

— Ну, годі! — через якийсь час мовив Найда, встромляючи заступ у землю. — Все одно нічого не видно. Треба відпочити й обміркувати, що робити далі.

Аркадій теж припинив роботу.

Приятелі розпалили багаття й, почепивши над ним казанок, стомлені й змучені, простяглися на землі.

— Ну, брате, що ж ми робитимемо завтра? — звернувся до товариша Найда.