Смілива мова дочки обозного справила враження.

Її слова про війська, що стоять на кордоні, примусили всіх боязко озирнутися, а ксьондза навіть присісти; та Голембицький, який злякався більше за інших, не хотів цього показати…

— Ще смієш погрожувати? — скажено затупотів він ногами. — Канчуків!

— Геть! — крикнула панна, вихопивши кинджал. — Живою нікому не дамся на наругу! — і вона замахнулася кинджалом, націливши вістря собі в груди.

Жовнір відскочив. Та улан в латах, що стояв поруч панни, встиг схопити її за руку й зупинити смертоносний удар.

— Бач, гадюка! — мовив уже стриманіше довудца. — Прив’яжіть її до тієї колони й лишіть — хай охолоне… А ми поки що займемося черничками. Перш за все скиньте з них ці потворні ковпаки, бо не можна до ладу роздивитися красунь, — грайливо додав шляхетний лицар.

Скуфійки й клобуки вмить були зірвані. Незаплетене в коси, підстрижене волосся розсипалося по дівочих плечах, бліді личка від чорного одягу здавалися ще блідішими.

— Непогані на вроду! — Голембицький обвів свої жертви задоволеним поглядом.

— Біленькі, пухкенькі, — захихикав улан.

— Он у тієї які губки — розкіш! — безцеремонно розглядав черничок третій, уже ожирілий шляхтич. — А ось у цієї оченята, наче в газелі, а носик, як виточений…

— Роздягти б їх, обшукати… — запропонував хтось.

— Якщо це не збентежить його велебну мосць, — ощирився в посмішці Го-лембицький, кинувши улесливий погляд на ксьондза.

— Не соромтеся, панове, — відповів той, опустивши скромно очі, — справа військова… безпека того вимагає…

— Так, велебний отче, справді так, — загорлали і шляхта, і челядь, і жовніри.

— В такому разі, роздягти їх! — потираючи руки, наказав довудца.

— На бога! Згляньтеся! — з плачем попадали на коліна приречені на ганьбу дівчата.

— Не застудитесь! — заспокоював їх опасистий шляхтич. — Ніч тепла.

— І нічого з вами не станеться, не зурочимо, — зауважив довудца.

— Краще вбийте! — голосили чернички.

— Роздягти! — сухо скомандував довудца.

Челядь, регочучи, кинулась виконувати наказ свого ватажка.

XVI

Вечірнє сонце наближалося до заходу, коли до безлюдного берега річки Саксаганки під’їхали два вершники. Обидва вони були добре озброєні й одягнені в козацькі строї, обидва були високі на зріст, міцної статури, тільки смагляве обличчя одного з них облямовувала густа кучерява чорна борідка та з-під шапки виглядали пасма довгого чорного волосся. Обидва тримали на поводі ще по одному нав’юченому коневі. Це свідчило, що вершники вирядились у далеку дорогу.

В’їхавши у річку й попустивши поводи, щоб розгарячені коні могли напитися, вершники озирнулися навколо.

Скільки сягало око, лежав степ, широкий, безлюдний, що на обрії своїми квітучими берегами зливався з велетенським шатром неба. Річка, серед якої стояли вершники, звивалася по степу сріблястою змійкою і губилася за обрієм. Крім цієї сріблястої стрічки, ніщо не порушувало одноманітності квітучого степу…

Тільки птахи, що з голосними криками шугали в повітрі, сповнювали гомоном цей зачарований світ.

— Ну й простір! — мимохіть вигукнув бородатий вершник, вдихаючи на повні груди розкішне степове повітря. — Ще наш, іще не відібрали!

Ніхто не впізнав би в цих могутніх козаках ієродиякона Мотронинського монастиря Аркадія та ченця Найду.

Аркадій скинув шапку і обмахнув нею своє розпашіле обличчя. Волосся густою хвилею розсипалося по плечах і виказало його чернечий сан.

— Ще наш, не відібрали! — з саркастичною посмішкою відказав Найда. Він уже мав вигляд справжнього козака: волосся було підстрижене за козацьким звичаєм, над різко окресленими губами чорніли вуса. — Окраїни вже захопили, незабаром доберуться й до самого серця.

— Не доберуться: зуби поламають.

— Правда твоя! Впадати у відчай нам іще не слід.

— Отож-бо й воно! А тепер за діло, ондечки й вона сама, Саксаганка. Хвалити бога, доїхали. Де ж, по-твоєму, Суха Комісарівка?

— А он, дивись! — Найда приклав руку до очей і показав на північ. — Бачиш, на самому обрії бовваніє щось?..

— Ну, бачу…

— То це і є Савур-могила, а від тієї могили вже недалеко й Комісарівка: ще до ночі можна дістатися туди.

— Овва, чи не помиляєшся?

— Я?! Та цим же шляхом, щоб обдурити сторожу, повз Комісарівку і Савур-могилу запорожці завжди в польську Україну пробираються. Не раз я міряв цей шлях. Не будь я Найда, коли перед нами не Савур-могила!

— Ну, виходить, нам пощастило, я вже думав, що ми, звернувши од тих клятих татар на південь, зіб’ємося з дороги, а воно, бач, саме на потрібне місце й трапили. Отже, їх нам бог на поміч прислав.

— То з богом і в дорогу! Адже Петро-Павло не за горами, а через цих бусурманів і так два зайвих дні у степу проблукали. Мало з дороги не збилися.

— Тепер уже не запізнимося. До ночі на березі Комісарівки будемо, а вдосвіта вирушимо в дорогу. У записці сказано, що на те місце, де закопано скарб, прибудеш другого дня, а в нас іще цілий тиждень у запасі. Нумо ж, з богом!