— Повісити його! — наказав він.

Кілька жовнірів, які, стоячи на складаній драбині, засвічували зелені воскові свічки, кинулися до батюшки, кваплячись виконати наказ свого ватажка.

Тим часом освітили всю церкву, наче у велике рокове свято.

Коли до храму ввійшла мати ігуменя з казначеєю і побачила це жахливе блюзнірство й насильство, вона гнівно закричала:

— Кровопивці, душогуби! За що ви замучили праведного старця? Цей мерзенний вчинок волає до самого неба… О, кара впаде на ваші голови, впаде вона й на ваших дітей… Ви кати, а не лицарі, ви ненависники бога, виплодки злоби, а не сини католицької церкви, ви…

Але лютий і на самого себе, і на всіх Голембицький не дав їй скінчити. Знавіснівши від лиховісних пророцтв, він вихопив шаблю і вдарив нею навідліг по обличчю старої: шабля із свистом навскіс упала на чоло й разом з клобуком знесла верхню частину черепа. Без крику й стогону впала мати ігуменя до ніг ката-лицаря.

— Прийми, господи, душу раби твоєї Серафими й прости їй гріхи вільні й невільні! — зворушливо промовила матір казначея, молитовне склавши руки.

— Що ж це? Забава, а не діло! — заговорив один шляхтич, який був невдо-волений і розправою над священиком. — І піп, і ця відьма потрібні були для допиту, а тепер від них яка користь… А про монастирські скарби нам же нічого не відомо.

— Згоден, — закусивши губу, відказав Голембицький, — що нам скарби потрібні, але, проше пана, скарбами завідує й береже їх не піп і не ігуменя, а ось ця погань, — показав він на казначею, — та ще ключниця… Де вона? Привести! — кинув він мимохідь осавулові. — Це по-перше, а по-друге — мій шляхетний гонор не міг знести зухвалої мови бидла, по-третє — я, пане, довудца і маю право вершити суд над цим падлом… Чи панові шкода цих собак?

— Про мене, хоч би й усіх їх перевішати, нам тільки б гроші й схизматські скарби. — Шляхтич поспішив одвести від себе навіть тінь підозри у співчутті до хлопів. — Я давно кажу, що цих гадюк треба винищувати, та й годі, а не обертати в уніатів!.. Мене цікавлять лише гроші й скарби.

— Щодо цього хай пан заспокоїться, — поблажливо усміхнувся Голембицький. — Я доручаю панові вчинити про все це допит, використовуючи для того будь-які засоби, а тому передаю до панських рук, крім казначеї та ключниці, усіх старих відьом… Отже, ось мій наказ: усе, що тільки знайдете цінного в скринях і келіях черниць, тягніть сюди… Срібні лампади, ставники, посуд, ризи з ікон — усе сюди! Розшук пеньондз’ і всіляких скарбів доручаю панові ротмістру… Помічницею при допиті може бути ще черничка Євлалія, яка перекинулася до нас, а друга, на жаль, утекла…

Голембицький наказав, щоб із льохів принесли в церкву найкращі вина, меди й ратафії, а з комор усе їстівне…

Жовніри кинулися виконувати наказ — хто в льохи, хто в комори, хто грабувати по келіях для шляхти й красти для себе; у церкві залишилися тільки пан Голембицький з двома товаришами та кілька жовнірів, які почали здирати з ікон срібні ризи, золоті вінці, хрести й підвіски; усе це кидали на одну купу, а священні чаші та інші коштовні речі складали окремо.

До церкви ввели нарешті й молодих черниць. Попереду їх з блідим обличчям і палаючими очима гордо виступала панна Дарина. Голембицький одразу звернув на неї увагу.

— Що це? Черничка в світському одязі? — здивовано вигукнув він, не одриваючи очей від гарного, сповненого благородства обличчя дівчини й стрункого її стану. — Присягаюся богинею насолоди, що кращого подарунка вона мені не могла послати.

— Та й гарна ж достобіса! Га! — товариші підтримали пана Фелікса, милуючись Дариною.

— Хто ти, красуне? — спитав дівчину пан Фелікс, простягаючи до її підборіддя свою замазану кров’ю руку.

— Я російська піддана, — відсахнулась од нахаби Дарина. — Донька генерального обозного з Києва, і прошу пана, в ім’я лицарської доблесті, поставитися з повагою як до мене, так і до нещасних, ні в чому не винних сестер моїх по народності й по вірі.

— Ага! Он ти хто! — підскочив, наче вжалений, Голембицький, знову наливаючись люттю. — Росія ставить нам королів і хоче разом з ними загнуздати наше вільне, благородне лицарство? О, сто перунів! Не буде цього повік! Як бога кохам, ми самі крулі! Конфедерати це доведуть і зітруть на порох схизму… Плювати ми хотіли на універсали!.. А може, ти шпиг московський, га?! Ось я тобі покажу, як із шпигами розправляються! Канчуків!

Троє жовнірів кинулися до панни. Вона зблідла й випросталась.

— Зупини, пане, катів! — підвищила Дарина голос. — Ти свавіллям і розбоєм губиш свою вітчизну… Під Києвом стоїть п’ятдесят тисяч грізного війська… Вони чекають тільки приводу, щоб ринутись на вас… А який же кращий привід, як не ця нечувана наруга, — вказала дівчина рукою на зруйнований вівтар, на скинуті ікони й на трупи, — який кращий привід, як не цей ганебний гвалт над беззахисними, який кращий привід, як не образливі проти могутньої монархії слова?.. Адже коли рушать сюди війська, — а ви їх бешкетами накличете, — то шляхта на віки вічні попрощається із своєю волею і долею!