— Благословення боже над усіма вами! — закінчила ігуменя, перехрестивши всіх навколо.

Тим часом конфедерати, вдершись у монастир, розставили всюди сторожу, і ватажок банди з десятком шляхтичів-гусарів та челяддю кинувся до церкви; оточивши її жовнірами, він звелів привести до себе схизматського попа й ігуменю, а потім і всіх черниць.

Це був той самий хорунжий із команди Младановича Фелікс Голембицький, який нещодавно ганебно втік з Турової і в жалюгідному вигляді прибув на раду до Умані. Нині він, перед беззахисними жінками, хизувався пихатою відвагою і горів диким бажанням помститися на нещасних за своє ганебне боягузтво в сутичці з гайдамаками, а також прагнув довести Мокрицькому, що він швидше й ліпше за нього обертає хлопські хліви на католицькі кляштори й костьоли.

Тепер Голембицький був невблаганний і лютий; здавалося, що ніякий зойк страждання не може зворушити його серця.

Незабаром два жовніри привели до хорунжого худенького, маленького, згорбленого священика з ріденькою білою борідкою, майже лисого. Ряса на ньому була подерта; запалі, кістляві груди ходили ходором. Від хвилювання й переляку він тремтів, як осиковий листок.

— Давай ключі, лайдаку! — гримнув на нього ватажок загону. Священик мовчав.

— Ключі давай, шельмо! — крикнув хорунжий ще лютіше й з такою силою смикнув старого за бороду, що в руці залишилося пасмо сріблястого волосся. На підборідді священика виступила кров.

До вхідних дверей принесли два смолоскипи; їхнє миготливе криваве світло впало на спотворене скаженою люттю обличчя хорунжого — вродливий пан Фелікс скидався зараз на розлюченого вепра. Перед ним стояв з піднятою головою священик; його худе, маленьке, майже дитяче обличчя було надзвичайно бліде, але очі палали вогнем.

— Ключі! — несамовито зарепетував пан довудца’.

— Ключі від храму мого господа я’віддам тільки тому, хто мені вручив їх, — тихим, але твердим голосом відповів батюшка.

Хорунжий розмахнувся і що було сили вдарив служителя вівтаря по обличчю. В нічній тиші дзвінко пролунав ляпас. Немічний старий не встояв на ногах і навзнак упав додолу.

— Досконале! — крикнув хтось.

Вигук був підтриманий схвальним реготом конфедератів.

— Підвести його! — скомандував шляхетний лицар. Жовніри кинулись і підвели старого. На лівій щоці в нього червонів слід від панської п’ятірні, з розбитої губи текла кров.

— За що б’єш? — тихо спитав священик. — Чи за те, що я виконую свій обов’язок?

— За що, пся крев? Ключі!!! — довудца крикнув так, що голос йому урвався і він, пополотнівши від люті й натуги, вибухнув задушливим кашлем.

— Це бидло не варте гніву вельможного пана, — звернувся до Голембицького молодий ксьондз, нещодавно висвячений в Умані, той самий, що виявив на бенкеті у губернатора Младановича такий дикий фанатизм. — І без його ключів увійдемо: ці двері замкнено зсередини залізним засувом, тому їх важко висадити, але є ще хід з притвору, і там лише висячий замок… Добрячий удар ломом, і він розлетиться в друзки.

— Господи! Не допусти амонитян у храм твій, захисти святиню від наруги! — звівши до неба повні сліз очі, вигукнув скривавлений священик.

— Вибити двері! — наказав Голембицький. — Правда ваша, що через бидло не варто псувати крові, але я все-таки без зайвої турбації накажу вирвати в нього обценьками язика й просвердлити свердлом очі…

— Спасибі скажу, якщо не даси мені узріти наруги!

— Ні! Наругу ти побачиш, налюбуєшся нею доволі. Ось що, велебний отче, — звернувся Голембицький до ксьондза, — сьогодні ти не служи в цьому хліві святої мші, сьогодні ми в ньому досхочу натішимось… А завтра очистиш його від усякої скверни й освятиш на кармелітський кляштор.

— Вельможний пан має рацію, — погодився ксьондз, — із схизматськими іконами його й освятити неможливо.

Тим часом замок був відбитий; жовніри з лайкою вдерлися через вівтар до церкви й, відсунувши засув, навстіж розчинили головні двері.

Вельможний довудца конфедератів, разом із своїми товаришами, переможно ввійшов до храму і, зупинившись перед вівтарем, тричі плюнув. Священика теж ввели.

— Братіє! — тремтячим від глухих ридань голосом заговорив старий. — Чи не єдиному богу ми молимося, чи не єдиного вседержителя славимо? Не оскверняйте його святилища, не слухайте безумного злобителя, який штовхає вас на страшний, незамолимий гріх. Присягаюсь вам сивиною своєю, що бог всемогутній і що, може, ще нині гнів його впаде на ваші голови.

— Зірвати ікони! Вирвати йому язика! — знову заревів довудца, не стримуючи вже свого гніву.

Жовніри, які було завагалися, збентежені пророчим голосом священика, кинулися з ломами й сокирами до образів; у церкві лунко загупали удари… Затріщало дерево…

— Боже! Всемогутній, всесильний! — вигукнув, знявши вгору руки, батюшка. — Яви нам ласку твою! Захисти від цих лиходіїв і осквернителів святині чесного храму нашого! Не дай мені узріти…

— Узрів, одначе… — з піною на губах просичав Голембицький, коли дві ікони були вирвані ломами з своїх гнізд і впали спершу на решітку перед вівтарем, а потім на підлогу. — Узрів… А тепер годі!