Врешті браму відчинили. Жертвами польської сваволі виявилися дві ще молоді жінки, міцної статури й високі на зріст. Своїм виглядом вони справили на всіх гнітюче враження: скривавлені обличчя були закутані в хустки, крізь діри подертої одежі виднілися синці й почорнілі рани.

Нещасних оточили зворушливим піклуванням: та особливе співчуття виявила до них сестра Євлалія: вона попросила матір ігуменю дозволити їй прихистити жінок у своїй келії, взявшись обмити й перев’язати їм рани і доглядати їх, поки вони не одужають. Цей порив співчуття запідозреної у зраді сестри, співчуття, яке вона виявила до православних селянок, потерпілих від уніатів, переконливо свідчив, що напрям її думок змінився, що колишні симпатії повернулися. Мати ігуменя була врадувана такою зміною, приписавши її впливу Дарини, й охоче погодилась на просьбу Євлалії.

Селянки ввійшли до її келії і, озирнувшись довкола, якось особливо перехрестилися.

— Іменем найсвятішого Ісуса, — промовила, стишивши голос, одна з них.

— Вся побідиши, — відповіла Євлалія.

— А чи є добре зілля? — спитала друга.

— Загубив ранковий вітер… — і черниця показала рукою на схід сонця.

— А ніч оживить! — усміхнулася перша. Жаліслива черниця заговорила із своїми гостями пошепки. Через кілька хвилин до келії ввійшла Дарина. Вона висловила подив, що Євлалія ще й не бралася перев’язувати рани. Та збентежилась.

— Не утруднюй себе й сестри, вельможна панно, — поспішила загладити розгубленість черниці одна з селянок, — ми самі відмовились. Віддирати од ран ганчір’я — це така мука, що краще зробити це завтра. А тепер у нас одне бажання — відпочити; ниють кості, а від утоми й руки не підіймаються.

— Все-таки ліпше, — порадила Дарина, — перев’язати рани зараз, ніж лишати до ранку, а то ще прикинеться огневиця й вони запаляться… Але селянки жалібно застогнали.

— Змилуйтеся, панно, ми люди прості… хлопи… на хлопській шкурі й так загоїться, присохне, як на собаці…

Дівчину прикро вразили ці грубі й презирливі слова селянок про самих себе, а особливо оте «хлопи».

— Нащо ж ви називаєте себе підлим лядським прізвиськом? — обурилася вона. — Ви такі ж люди, як і вони; це пани, захопивши наш край, перетворили вільних людей на своїх рабів.

Одна з селянок, та, що голосніше стогнала, притихла й обпекла Дарину лютим поглядом з-під насунутої хустки, а друга, навпаки, збуджено підхопила її слова:

— Ох, так, так! Кляті, каторжні ляхи і віра їхня клята… Щоб їм добра не було! Щоб вони щезли навіки! Це вони, кляті, прозвали нас хлопами й бидлом… Це вони завзялися усіх нас винищити: ой, коли ж до нас прибуде допомога від московської цариці, коли вона перевішає всіх ляхів? Ми чули, що війська її вже тут, під лісом!

Кволий голос жінки раптом зміцнів і лунав тепер сильно й твердо. Це здивувало дівчину.

— Ні, війська імператриці поки що під Києвом, — зауважила вона, — і цариця пошле їх тільки тоді, коли сейм відмовить їй у всіх її клопотаннях. Та селянка, яка було притихла, закашлялась і знов почала стогнати.

— Ну, сестро Євлаліє, — спроквола мовила Дарина, пильніше придивляючись до жінок, що сиділи на лаві, — якщо бідолашні мучениці так стомилися, то треба їм якомога швидше приготувати постіль… Трьом у цій келії тісно… Нехай хтось іде до мене.

— Спасибі, милостива панно, — відказала та, котра щойно стогнала, й перезирну-лася з своєю товаришкою, — ми не гідні такої честі… Турбувати ясновельможну… Можливо, посланницю цариці… Задля підлого люду…

— Що за дурниці! — обурилась Дарина. — Я не царська посланниця, а руський люд не підлий… Щось ви занадто вже себе принижуєте.

— То я збігаю до сестри Вероніки за коберцем, — перебила дівчину Євла-лія і, не дочекавшись відповіді, швидко вислизнула з келії.

Дарина мовчки провела її очима, а потім почала приглядатися до втікачок; та вони сиділи похнюпившись, а світло лампади було надто тьмяне. У серці дівчини заворушилась якась невиразна підозра.

— Де ваш хутір? — спитала вона.

— Там, далеко… Біля Мотронина… — відповіла селянка, що лаяла ляхів, а друга почала знову стогнати.

— Біля Мотронина? А що там чувати? — пожвавішала Дарина.

— Чули, що гайдамаків перебили, тамтешнього ігумена схопили, а монастир пристав на унію…

— Не вірю! Не такі нині гайдамаки! А про монастир — брехня, мерзенна брехня! — вигукнула обурена панна. — Поки й світ стоїть, руські не зрадять своєї віри! Розбійники ляхи можуть вирізати благочестивих, спалити храми, та немає в світі сили, яка б змусила нас зрадити свій народ і перевернутися на підлих латинян.

Обидві жінки, що, згорбившись, сиділи на лаві, від останніх слів Дарини пересмикнули плечима й схопилися з місця. Почувся шепіт, і дівчина вловила в ньому щось дуже схоже на "пся крев". Та через мить жінки знову впали в апатію.

— Що з вами? — підозріливе спитала Дарина.

— Ох, морозить і трусить… Зовсім погано! — застогнала одна з селянок. — Чи не огневиця, бува?

— Не гнівайся на нас, ясна панно, — додала, стогнучи, друга. — За що купили, за те й продаємо… Люди брешуть, то й ми брешемо… А звісно, руський люд благочестивий, не те що католики… Та я б сам… — тут селянка, наче подавшись, закашлялась.