Тут ріжок записки був одірваний, на цьому клаптику вона й закінчувалась. Найда взявся до роботи.

Перша частина записки збереглася цілком, за винятком кількох слів, котрі він підставив без будь-яких труднощів. Перше змите слово, без сумніву, було «закопав», тим паче, що в іншому місці після слів: «І все се» — стояв початок слова «за…», а далі розмазана пляма. Найда підставив і сюди слово «закопав» і прочитав: «і все се закопав у потайному місці». Тільки над рядком: «зібрав я червінців два… битих талярів казан великий, діамантів та інших коштовних речей казан малий» — довелося трохи задуматися.

— Чого два? Два барила, два казани, два мішки?

А втім, це не мало особливого значення, та оскільки далі згадувалося слово «казан», Найда підставив його сюди і прочитав:

«Червінців два казани, битих талярів казан великий, діамантів та різних коштовних речей казан малий».

Це була величезна сума, і свідомість того, що він може стати володарем всього цього, розпалила ще дужче бажання Найди відновити втрачений зміст записки.

Далі йшло таке неясне місце: «від …гарду доїдеш до річки С… в тому місці де впадає в неї річка… звана». Тут знову було дві плями.

Для будь-кого іншого було б вельми нелегко на основі таких невиразних даних визначити дорогу, якою слід їхати, але для Найди це було справою кількох хвилин. Він знав напам’ять назви всіх малих і великих річок у запорозькому степу, розташування міст, містечок, селищ і навіть окремих хуторів.

Перебравши все це в пам’яті, Найда досить легко відновив назву річки, від якої збереглась лише початкова літера «С».

 «До річки Саксаганки»,— прочитав він. Підставлені літери якраз заповнили розмите місце.

Тепер уже зовсім легко було відкрити назву гарду, і Найда без усякого вагання вписав слово: «Незаймалівського».

Таким чином, уся перша частина записки була відтворена: Залишалася друга, неясна, заплутана.

Поволі, слово по слову, читав Найда неясні місця: «Вийди на кручу, сядь на той камінь, ніби на праве вухо, й побачиш», — далі йшов пропуск.

— Що ж побачиш там? — спитав себе Найда. Після пропуску стояла літера «а», потім знову пропуск і «розчахнутий дуб».

«А» сполучало ці два речення. «Побачиш щось, а в тому, що ти там побачиш, є й отой розчахнутий дуб». Але що це може бути?

«Побачиш гору, а на ній розчахнутий дуб»? — підставив у думці Найда, але зараз же відкинув цю гадку. Якби та гора була вища за кручу, то не можна було б побачити з кручі дуба, що росте на тій горі, а якби вона була нижча, то дуб було б так само видно й з рівного місця, як і з кручі. У всякому разі, в записці мало б бути сказано так: побачиш гору, вийди на неї, й там росте дуб. Тоді, може, «яр»? Це коротеньке слово теж підходило до змитого місця, що лишилося на папері.

— Побачиш яр, а в тому яру розчахнутого дуба, — голосно промовив Найда й зараз же відкинув цю думку.

Хто б же закопував скарб у яру? Адже щовесни дощі розмивають яр водою; крім того, й дуби не ростуть на низині.

Що ж це можна було побачити з тієї кручі? Ліс, гай?

Ці коротенькі слова також підходили до пропущених місць. Але навіщо ж треба було видиратися на кручу й на камінь, щоб побачити гай? Гай же не голка, і в степу його можна побачити за десяток верст. Чому ж виникла потреба в автора таємничої записки так точно вказувати місце, з котрого треба було дивитися на той гай?

Найда на мить задумався, та ось обличчя його спалахнуло, очі загорілися, і він кинувся до столу.

— Чому? — мало не скрикнув він уголос. — Та тому, що йому треба було точно вказати напрямок, в якому слід шукати того дуба, тому додано ще й ознаку: дуб розчахнутий. Так, так! Якби той дуб був тільки один, то вказувати так докладно його місце не було б потреби, а через те, що він ріс у гаю, то авторові записки й треба було точно вказати напрямок, у якому шукати дуба і як він виглядає! Так, так, інакше не могло й бути!

Найда вписав потрібні слова й прочитав уголос:

— «Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб».

Очевидно, так і було в записці.

Нестримна радість охопила Найду, і, підігрітий першим успіхом, він іще з більшим запалом узявся розгадувати зміст таємничої записки.

Далі йшла фраза: «Одну по… блискавка, а друга р… похилившись».

Розкрити зміст цієї фрази було не важко.

Що могла зробити блискавка з дубом? Звичайно, спалити або розбити. В даному випадку тільки розбити, бо одна, розбита блискавкою, половина протиставилася другій. Та й на спалене дерево не міг би вказувати таємничий хазяїн скарбу, бо таке дерево мусило б скоро всохнути й загинути. Отже, одну половину його розбила блискавка, а друга… Далі в записці йшло пропущене слово. Що ж робить вона, похилившись… стоїть, лежить?! Ні! Яке ж тут має бути слово? На що воно мусить указувати? Коли про одну половину сказано, що її розбила блискавка, а друга протиставляється їй — виходить, вона здорова, не всохла, вона росте…

— Авжеж, якраз саме росте! — радісно скрикнув Найда, знайшовши слово, котре шукав. — Одну розбила блискавка, а друга росте, похилившись до землі. — Ще один крок до розкриття змісту записки було зроблено. Слово по слову почав розбирати Найда далі.