Найда задумався.
Відгадуючи втрачений зміст таємничого листа, він і не помітив, що ніч уже минула — свічка кволо мерехтіла на столі, а тьмяний вогник її тонув у потоках ясного рожевого світла, що пробивалося до келії…’Найда підвів голову й, помітивши це, зняв запинало з вікна й загасив свічку.
Гроза вже давно минула, краплини дощу вигравали кришталем на листі. З вікна келії видно було всю далину з лісом, що збігав схилом гори, з синьою смугою далеких гір…
Найдине вікно виходило на схід.
Ясна, рожева зірниця розгорялася на небі, кидаючи ніжний полиск на далекі сині гори…
Небо, прокидаючись, було таке величне й прекрасне, що Найда мимохіть зами-лувався ним.
— Сонце, сонце! — говорив він сам собі, не відриваючи очей од вікна. — Та хіба сонце не однаково світить і в свято, і в будень?
Найда напружував думку, намагаючись розгадати таємничий зв’язок між словами «сонце» та «Петро й Павло» й не міг нічого придумати.
Зоря горіла дедалі яскравіше.
Ось неначе золота стріла шугнула в саму середину неба, а за хвилину викотився вогненний диск сонця й кривавий промінь ударив Найді просто в очі.
Найда мимоволі зажмурився й здивувався: як він не помічав цього раніше, — адже коли він приїхав сюди, в монастир, то сонце, як сходило, не било йому просто в очі, а тепер, а тепер… куди пересунулось? А це ж було коли?
Прибув він сюди якраз після великодня… а тепер…
Найда задумався: щось крутилося в нього на думці, немов якесь забуте слово. Він болісно напружував мозок, намагаючись упіймати його — і не міг!
Раптом його охопило незвичайне хвилювання: він рвучко схопився з місця й застиг, приголомшений несподіваною думкою. І йому вмить усе стало ясно.
— «Стань на тому місці на Петра й Павла і відлічи на схід сонця сімдесят три кроки», — промовив він уголос. — Так, так, інакше й бути не могло!
Не міг же автор записки написати просто: відлічи на схід сонця сімдесят три кроки, бо сонце сходить зимою й літом не в одному місці. Ось чому й сказано про день, у котрий треба відлічити від певного місця сімдесят три кроки. «Але схід сонця чи захід?» — задумався був він, але зараз же заспокоївся тим, що це можна буде перевірити на місці.
Наче камінь упав йому з душі. Він вписав знайдені слова в пропущені місця записки й, ще раз перечитавши її, старанно склав і сховав у себе на грудях.
Тепер уже всю записку було розгадано й він міг сміливо вважати себе володарем величезного скарбу.
Мов зачарований, стояв Найда коло вікна… І радість, і передчуття чогось надзвичайного сповнювали його серце; він відчував, як за спиною в нього виростали могутні крила, готові понести його з цього тихого пристановища в самий вир житейського моря…
Навколо все було тихо… все спочивало ще в солодких обіймах вранішнього сну…
Нараз повільний удар дзвона сколихнув іще сонне повітря, й гудіння його попливло далеко-далеко в далину, через сині грані лісів…
Найда стрепенувся, побожно перехрестився й підійшов до свого ложа, щоб узяти патерицю і чотки й піти до церкви.
Сповнений тривожних мрій, він простяг руку і з диким криком відсахнувся…
На ложі його, замість патериці й чоток, лежали спис і довга низка куль…
XIII
Після розмови з Залізняком Петро не став баритися жодної хвилини; він одразу розшукав на монастирському подвір’ї диякона й вирушив з ним у дорогу. Шлях був йому добре знайомий, тож другого дня вранці вони прибули в Малу Лисянку без будь-яких пригод. У дорозі в Петровому серці кілька разів з’являлося бажання — перш ніж вирушити в Малу Лисянку, заїхати в містечко й розвідати, чи є там Гершко й Сара? На повороті, де дорога розходилася в містечко і в село, це бажання стало особливо сильним, але свідомість небезпеки, яка щохвилини загрожувала його рідним, усьому селу, взяла гору над егоїстичними прагненнями, і Петро рішуче повернув коня на Малу Лисянку.
Небагато часу минуло, як він виїхав з рідного села, а над його головою прокотилося стільки приголомшуючих подій, що здавалося, ніби відтоді, коли він жив у Лисянці, минула ціла вічність.
При в’їзді в село Петро за звичкою глянув праворуч і побачив спустілу корчму, з відчиненими вікнами й дверима і розкиданим по всьому двору мотлохом. Це видовище викликало в Петровому серці пекучий біль і нагадало йому ту страшну ніч, коли він проводив Сару назад до корчми, коли він присягався не залишати її до скону.
Хіба не сам він одвів її на заклання? А як вона боялася, як знемагала її душа! Йому пригадалися останні слова Сари, її шалені пестощі, її клятви… і серце його стислося від невимовної туги…
«Що з нею? Чи вона ще жива, чи вже в усьому широкому світі не знайде він своєї коханої голубки, не побачить її очей, не почує її голосу?..»
Сповнений гнітючих передчуттів, Петро в’їхав з дияконом у село; вигляд села ще більше посилив його побоювання: скрізь було безлюдно й тихо, тільки де-не-де порпалися в пилюці дітлахи, а з дорослих нікого не зустріли.