Мельхіседек упав на коліна й так, долілиць, застиг у безмовній молитві перед розп’яттям, що висіло на стіні.

Навколо було тихо, тільки страшні удари грому стрясали час від часу стіни монастиря. Мельхіседек не підводився, не чутно було ні слова, ні стогону, здавалося, в келії не було жодної душі, тільки блискавка, часом прорізуючи густий морок, освітлювала на мить постать архімандрита, простягнуту ницьма перед розп’яттям. Хвилина спливала за хвилиною повільно, ліниво…

Минула година. Мельхіседек нарешті з зусиллям підвівся з підлоги, витер піт, що виступив на обличчі, й знову сів у крісло.

— Терпіти, терпіти й прощати, — прошепотів він сам собі, — й не ставати проти зла? А якщо це зло загрожує поглинути цілий край? Загрожує поглинути й розтлити душі тисяч і тисяч людей? Якщо це зло здіймає руку й на святиню святинь, невже ж і тоді терпіти? Ні-ні, терпіти таке зло — согрішити перед господом. Чи не озброїлися ж сини первосвященика Маккавея на захист храму господнього? Чи не поховав же Самсон під руїнами храму ненависних філістимлян? Чи не вигнав же сам Христос гендлярів із храму?

Мельхіседек підвівся з свого крісла й знову схвильовано заходив по келії.

— Усе в цьому папері, каже він! — вихопилось нарешті в отця архімандрита, й, стиснувши голову руками, він притулився чолом до віконної шибки.

Гроза минала; здаля ще докочувалося глухе гуркотіння грому, але в природі все вже заспокоїлось; чути було, як тихо падали з обважнілого листя краплі дощу.

— «Хто любить мене, душу свою погубить…» — прошепотів ледве чутно Мельхіседек і знову почав ходити по келії.

Болісна, глибока боротьба розривала його душу.

— Ні, ні… нащо обман?.. Нащо єзуїтство? Правди, правди? Чи буде успіх? Чи пощастить? Чи виконають обіцяне? Чи не буде остання година гірша за першу? О господи, помічник і покровитель мій! Навіщо поставив ти мене вершити долю людей? — знов вихопилось у нього.

Довго ходив так архімандрит по келії, то зупиняючись, стиснувши голову руками, то падаючи перед розп’яттям на коліна й болісно ламаючи руки.

— Але хай буде над усіма нами воля твоя! — промовив він нарешті твердим голосом, зупиняючись перед розп’яттям. — Хто боїться вітру — тому не сіяти, і хто дивиться на хмари — тому не жати.

Молодий служка, що спав поруч з келією Мельхіседека, чув цілу ніч за стіною кроки архімандрита.

Коли на сході зажевріла рожева, ясна зірниця й просвітліла висока глибінь неба, Мельхіседек покликав служку й звелів йому сповістити отця Антонія, шоб той якнайшвидше прийшов до нього.

Отець Антоній ввійшов до келії архімандрита й мимохіть відсахнувся — так постарів і змінився за цю ніч ігумен.

— Сину мій, — звернувся Мельхіседек до Антонія,— чи є в нашій аптеці золоте чорнило?

— Є, превелебний отче, — жваво відповів Антоній.

— Так… Доведеться мені скомпонувати один папір, але сіє потім! — різке урвав ігумен і додав: — Сьогодні виїжджаю.

— Ти, превелебний отче? Куди?

— У Варшаву!

— Владико, — жахнувся Антоній, мимохіть подавшись уперед.

— Я — пастир ваш, мені належить за всіх терпіти й відповідати. Але не на те покликав я тебе. Я виїжджаю й не маю зайвого часу. — Мельхіседек зупинився на мить і потім провадив далі дещо збентежено: — Полковник говорив учора про грамоту царську… ти чув усе… Сьогодні вночі я пригадав, що коли був у Петербурзі, то справді одержав від монархині якусь грамоту… Писано було в тій грамоті, що монархиня всіх нас під свій захист приймає і обіцяє допомогти нам проти ляхів.

З напруженою увагою прислухався Антоній до слів Мельхіседека, обличчя його від хвилювання почервоніло, а очі так і вп’ялися в ігумена.

— Але, — провадив Мельхіседек, — я не маю часу відшукати її, а тому залишаю тобі ключі від цієї потайної скриньки: знайди ту грамоту і віддай її панові полковникові. Ти зрозумів мене? — І Мельхіседек пильно подивився в очі Антонієві.

— Зрозумів, превелебний отче, — скрикнув Антоній у пориві неприхованого захвату. — Будь спокійний, усе виконаю!

Захоплений вигук Антонія примусив Мельхіседека здригнутися й змінитись на виду.

— Стривай! — промовив він швидко й, підвівшись з місця, підійшов до Антонія і взяв його за руку. — Чи розумієш ти, — заговорив він поволі, впиваючись у нього очима й міцно стискаючи його руку в своїй руці, — чи розумієш ти, що викличе сей папір? Чи розумієш ти, на який шлях штовхне він усіх? Чи розумієш ти, що з того шляху не буде вже повороту, що вся доля вітчизни залежатиме від цього паперу… тільки від нього?

— Розумію, — прошепотів Антоній, опускаючи очі перед пронизливим поглядом Мельхіседека.

— Присягнися ж мені богом всемогутнім, — Мельхіседек підніс до розп’яття руку, і голос його залунав урочисто й суворо. — Присягнися спасінням душі своєї, присягнись стражданнями розп’ятого за нас, що ти віддаси полковникові сей папір лише тоді, як воістину вдарить наша остання година!

— Присягаюсь! — прошепотів Антоній, стаючи перед розп’яттям на коліна.