З душевним хвилюванням під’їхав Петро до батьківської хати… Та в дворі усе було гаразд, тільки теж безлюдно. Собаки, що мирно дрімали на осонні, голосно загавкали й кинулися до вершників, але, побачивши Петра, заспокоїлись і з радісним скавучанням застрибали навколо молодого господаря, намагаючись лизнути йому руку.

Петро скочив з коня й пішов був відчиняти ворота, коли почув ззаду дзвінкий дівочий голос:

— Петре, ти?!

Парубок обернувся і побачив Прісю, яка поспішала йому назустріч.

— Я, я, голубко! — відповів він, ніжно обіймаючи сестру.

— Господи! Ми вже думали, що тебе й живого немає! Ой Петре! Голубчику, як страшно! Що робиться навколо… Хвалити бога, хоч ти вернувся!

Дівчина витерла рукавом сльози, що виступили на очах, і ще раз міцно поцілувала Петра, не випускаючи його руки з своєї, та, помітивши незнайомого вершника за ворітьми, зніяковіла й відійшла од брата.

— Це мій товариш, — мовив Петро, кивнувши головою в бік диякона. — А де ж панотець, де батько? Де всі?

— У церкві… сьогодні неділя… та й батюшка хотів сказати всім останнє слово.

— У церкві! Ох ти господи, а ми за цими клопотами й неділю святу забули! — обізвалися разом диякон і Петро.

— Ну, — додав диякон, звертаючись до парубка, — ти попорай мого коня, а я не буду баритися, піду просто на цвинтар!

Диякон скочив з коня, передав повід Петрові, а сам пішов до церкви. Парубок узяв коней, завів у двір і хотів уже розсідлати їх, але Пріся притримала його за руку.

— Зачекай… нехай         охолонуть… Скажи       мені,     чи дізнався       тя•гяl^&>•-нeбyдьпро Сару?

— Нічого!

— Але де ж вона, що з нею?..

— Я знаю стільки ж, скільки й ти!

— Але ж ти їздив розвідати, вистежити!

— І розвідав тільки те, що вони приїхали до Турової, а куди поділися потім — не знаю. Там уже дорога розходиться: одна йде бозна-куди, на південь, а друга напрямки повертає назад до Великої Лисянки. Я й поспішав оце сюди як тільки міг — хочу податися до замку, чи не повернувся жид до містечка кружним шляхом?..

— Ні, — тихо мовила Пріся й сумно похнюпилась, — їх там немає, наші дізнавалися вже не раз…

— Немає? — скрикнув Петро і в розпачі схопився за голову. — Куди ж він подівся?.. Де її тепер шукати? Куди податися?

«Загинула… загинула!..»

Парубок сів на колоду, що лежала посеред двору, і затулив обличчя руками. Пріся сіла поруч з ним; у глибоких, печальних очах дівчини бриніли сльози; вона мовчки тримала братову руку, не знаючи, як утішити його.

Кілька хвилин вони сиділи нерухомо, пригнічені страшним горем; нарешті Петро підвів голову й заговорив знову, глухо, уривчасто, немов розмірковуючи сам із собою:

— Шукай тепер! Дорога йде на південь… Хіба мало міст обабіч неї?.. Щоб обшукати всі, не вистачить і життя… Та, мабуть, Гершко бачився з Кшемуським і розповів йому про все, через те пани й вирішили насамперед обрушити свою кару на Лисянку… Бачився… Але де ж він подівся потім?.. Де?..

— Ох, ніхто не знає, братику! — Пріся глибоко зітхнула й знов витерла рукавом очі.

— Чи не можна розпитатися в челяді?

— Пани як поїхали в Умань, то й досі не поверталися. Петро жваво обернувся до неї.

— Ще не поверталися? Ще в Умані? То, виходить, він там!..

— Братику! — радісно скрикнула Пріся. — Не може бути!..

— Ні, справді, — вів далі Петро, — ніхто інший не міг би повідомити їм про те, що затівалося в нашому селі… і дорога… так, є коротша дорога, але можна проїхати в Умань і через Турову, а жид, певно, вибрав кружний шлях, щоб збити нас з пантелику… Так, так!.. Він чкурнув на Умань слідом за панами й залишився там, побоюючись повертатися без них назад.

— То ти розшукаєш його?! Ти врятуєш Сару?

— Врятую! Якщо це тільки в людських силах, то я врятую її! Сьогодні ж ми, не гаючи й хвилини, вирушимо з тобою у Мотронинський монастир, а звідти я подамся з товаришами в Умань.

— Зі мною в монастир? — здивувалася Пріся. — Навіщо?

— Так, з тобою! — квапливо заговорив Петро. — Пани вирішили тяжко покарати Лисянку; на жінок чекає безчестя, а найстрашніша доля спіткає тебе, Прісю, бо ти найгарніша! Тому-то ми й вирішили сховати тебе в монастирі…

— Ні, Петре, ні! Тата я не покину: якщо всім нам судилася страшна кара, я теж хочу прийняти її, — стримано, але твердо відповіла дівчина.

— Прісю, не переч! Так вирішив полковник Залізняк, і ми погодилися з ним!

— Полковник Залізняк?! — радісно вигукнула дівчина.

— Так, Залізняк… За ним тепер іде вся Україна, йому підкоряється кожен, не тільки ти: усі жінки покинуть село і сховаються в Мотронинському лісі, але тебе він просив привезти негайно.

— Мене?!

— Так, тебе…

— Навіщо ж? Чому… мене?

— Тому, що він побоюється, аби тебе не схопили ляхи… Не бійся, Залізняк

там усе влаштує; він і сам тепер у Мотронинському монастирі. Ну, ти ж збирай

собі, що потрібно, а я піду на цвинтар. Пам’ятай, чим швидше ми виїдемо звідси,