— Хай же буде над нами воля твоя! — мовив наприкінці тремтячим голосом Мельхіседек.
Вийшовши з келії ігумена, Залізняк узяв Найду за руку й, придержавши його, промовив тихо:
— Пора! Завтра треба вирішити, кому податися на Запорожжя, а кому лишитись тут… Буду завтра… Зараз треба до своїх…
Залізняк випустив руку Найди й поспішив прилучитися до ченців, що пішли вперед…
Найда уповільнив ходу, щоб дати час товаришам одійти, і попростував до своєї келії: йому хотілося зостатися самому, і будь-яке товариство, навіть найближчих друзів, було в цю хвилину небажане для нього. Груди його розпирало непогамовне хвилювання…
Уся ненависть до ляхів, уся палка любов до батьківщини, вся відданість вірі батьків, уся гордість козацька спалахнули в його серці яскравим полум’ям, коли він почув звістку, привезену гінцем. Тепер він горів бажанням будь-що врятувати вітчизну, поставити все на карту, але добути їй волю. Залізнякові слова наелектризували його ще більше.
Завтра має вирішитися все… треба спішити… А втім, Залізняк не дрімав: Україна вже вся напоготові, жде тільки гасла… Але треба передусім заручитися підтримкою Росії, послати когось таємно… та й до інших сусідів вдатися не завадить… Австріяк… Пруссак… скрізь треба кинутись: усі зазіхають на труп старої Польщі… треба все обміркувати, все зважити… Запорожці, гайдамаки… так, а маса селянства — і не озброєна, і не навчена… Добре, якщо допоможе Росія, а коли доведеться діяти лише своїми силами та з голими руками?.. Ех, якби можливість була найняти союзників… Прикупити зброї, військового припасу!..
Пойнятий такими думками, Найда повернувся до своєї келії й, узявши на засув двері, підійшов до вікна.
Гроза ще лютувала, але Найда одчинив навстіж вікно — його схвильованій душі була близька ця бурхлива стихія. Припавши обличчям до залізних грат вікна, він почав жадібно вдихати свіже повітря. Блискавки прорізували темряву, що оповила землю, грім раз у раз потрясав склепіння неба, а душа Найди все росла й росла, розправляючи свої могутні крила під звуки цієї страшної грози…
З півгодини отак простояв Найда коло вікна, не бачачи нічого навколо, прислухаючись тільки до тієї пречудової гармонії, що росла в його душі, коли нараз, зробивши необережний рух, він штовхнув стола й мало не перекинув його. Із столу впало щось важке. Він нахилився й намацав на підлозі велику проскуру. Ця знахідка надзвичайно здивувала Найду.
Роздивляючись і перевертаючи в руках так дивно знайдену проскуру, Найда раптом помітив, що знизу на ній було щось написано великими слов’янськими літерами.
Підійшовши ближче до лампади, що жевріла біля ікони, він прочитав:
— «О здравії раба божого Івана Найди, гетьмана правобережного українського».
Слова ці, вимовлені вголос, примусили Найду здригнутися всім тілом. Він із жахом оглянувся, неначе це промовив не він, а хтось інший, але в кімнаті не було нікого.
Не довіряючи своєму слухові й своєму зорові, він ще раз глянув на проскуру й знову прочитав:
— «О здравії раба божого Івана Найди, гетьмана правобережного українського».
Моторошне почуття охопило Найду.
Що це: глум чи фатальне пророцтво? Хто поклав йому цю проскуру, хто зробив цей страшний напис? Хто цей незримий супутник, що скрізь його супроводжує, куди б не кидала його доля?
Приголомшений, нерухомо стояв Найда посеред кімнати, а нерозв’язні питання вихором проносились в його голові. Непомітно для самого себе він відкусив добрий кусень проскури, відчувши голод.
Проскура була черства, та молоді зуби ченця легко її дрибушили.
Нараз Найда відчув у роті щось неїстівне…
Здивований і вражений, він поквапне витяг з рота м’якушку й помітив у ній клаптик паперу.
Тремтячими від хвилювання руками підніс він його до лампадки; папірець був списаний дрібними літерами, частина слів добре збереглася, в інших же місцях, од слини, чорнило розпливлося, на папері лишилися тільки плями.
Найда напружив зір і прочитав уцілілі на папері слова: «скарб… черві… та різних кош… в потайному… кому належить визволити… тому відкриваю таємницю сю… я ціле життя… вітчизні Нашій… шлях таємний…»
Найда похитнувся і ухопився за стіну, щоб не впасти.
«Що це? Сон? Маячня?.. Чи я збожеволів? Хтось показує мені на скарб? Так, скарб, — це слово стояло на папірці виразно й чітко. Чи диво це господнє? Чи злий якийсь жарт? Ні, ні! Хто б так жартував? Навіщо? Для чого?»
Найда знову пробіг очима по клаптику папірця.
«Ні-ні, це не може бути жарт, це якийсь невідомий доброчинець, що ціле життя збирав шеляг до шеляга на користь вітчизні, передає йому свій скарб. Як розшукати його?»
Найда знову підніс до очей порваний клаптик паперу.
— «Шлях таємний», — прочитав він останні слова, далі папірець обривався.
Здушений крик вирвався з грудей Найди:
«Що ж це? Невже я з’їв решту записки?»
Від цієї думки холод пробіг поза спиною в Найди.
Він почав пильно роздивлятися папірець, і йому відлягло від серця. Смужка паперу, що зосталася з одного боку, була досить довга — отже, весь папірець був чималий, а тому він не міг проковтнути його непомітно: певно, клаптик лишився десь у проскурці.