У відповідь на слова отця ігумена звідусіль почувся голосний плач.

Похмурий стояв Залізняк поруч Мельхіседека, не сміючи перервати його слова, і тільки поглядав мовчки з-під насуплених брів на натовп, що ридав, стоячи на колінах.

Коли нараз до слуху всіх присутніх виразно долинув кінський тупіт, і за кілька хвилин у двір монастирський влетів укритий курявою вершник.

Осадивши свого змиленого коня, верхівець зіскочив з сідла й, підійшовши до Мельхіседека, промовив голосно, низько вклоняючись отцеві ігуменові:

— Од його превелебної мосці єпископа Георгія з Варшави, — і подав Мельхіседекові запечатаний пакет.

Різким рухом зірвав Мельхіседек з пакета товсту воскову печать і, розгорнувши папір, почав читати його…

Натовп, що юрмився на подвір’ї, нараз завмер.

Сотні очей стежили за отцем ігуменом.

А він не одривався від списаного аркуша паперу.

Запала хвилина напруженої мовчанки, що збіглася з лиховісним затишшям, яке охопило природу.

Нараз обличчя отця ігумена вкрилося смертельною блідістю, папір випав у нього з рук, страшний зойк вирвався з його грудей. Він ухопився руками за голову, похитнувся і впав би навзнак, якби його не підхопив Залізняк.

Миттю вся братія оточила отця ігумена.

— Що сталося, отче? На бога! — почулися з усіх боків розпачливі голоси.

— Гнів божий… кара! — насилу вимовив Мельхіседек. — Сейм закінчився, прохання наші всі відхилено, й декларації милостивої цариці та інших монархів, за нас чинені, залишено без уваги!

Зойк жаху вирвався з грудей присутніх і прокотився над юрбою, і в цей час долинув здаля глухий, затаєний гуркіт грому… Слідом за ним ще і ще…

Жах опанував мешканців монастиря. Страшні пориви вітру налітали на юрбу, що зібралася в дворі, зриваючи хустки з голів жінок, куйовдячи волосся, рвучи одіж, і з диким свистом мчали далі, нагинаючи дерева, здіймаючи перед собою стовпи куряви.

Обливаючись слізьми, падали селяни на коліна, простягаючи до неба руки. Крики й зойки натовпу змішались із стогоном столітнього лісу. Удари грому посилювались, небесне склепіння двигтіло й, здавалось, ось-ось упаде на землю…

Мигнула блискавка, й небо загорілося з усіх боків.

Хитаючись і спираючись на руку брата Аркадія, піднявся Мельхіседек по східцях монастирського ганку; за ним ішли Залізняк і старша братія.

Ввійшовши в келію, Мельхіседек мовчки опустився у своє крісло й затулив обличчя руками; отець Єлпідифор сів на лаву й похилив голову на груди; Залізняк, Найда, Аркадій і Антоній стояли похнюпившись біля вікна. Ніхто не зважувався порушити тишу цієї страшної хвилини. Глибокі сутінки, що сповнювали келію, часом прорізували яскраві спалахи блискавки й на мить усе осявалось білим світлом, а потім густий морок знову повивав нерухомі постаті.

— Навіщо ти залишив нас, господи! — простогнав нарешті Мельхіседек, одриваючи руки від обличчя й безсило опускаючи їх на бильця крісла.

— Тому що ми залишили його й дозволили осквернителям чинити наругу над його святинями, а самі пильнували, аби тільки бути покірними й довготерпеливими! — промовив глухо Залізняк.

— Не нам належить кара: «Мені відомщення, і аз воздам», — суворо відповів Мельхіседек.

— Умерти, братіє, умерти всім! — простогнав старець Єлпідифор.

— Всім умерти, але вмерти немарно! — гнівно вигукнув Залізняк. — Правда, чесний владико, господеві належить відомщення, але знаряддям своєї помсти він обрав нас і ми мусимо виконати волю його!

При цих словах молоді ченці заворушилися.

— Так, правда, владико й отче наш, — палко заговорив Аркадій, виступаючи вперед; смагляве обличчя його палало, а густий бас дрижав від глухого обурення. — Чи не сам господь сказав через Самуїла Саулові: «Я згадав про те, що вчинив Амалик Ізраїлеві, як він став йому на дорозі, коли він ішов з Єгипту. Тепер іди, й порази Амалика, й знищи все, що є в нього, і не давай пощади йому, але побий смертю від чоловіка до жони, від отрока до немовляти!» І згадай, пречесний владико, чи не відступив господь від Саула, коли Саул пощадив єдиного царя амаликитянського. А чи не гірші за амаликитян ляхи? Чи не в єгипетському полоні ми перебували й перебуваємо в них? Амаликитяни були язичники, а вони ж християни! І не соромляться переслідувати християн, чинити наругу над храмами святими, над чесним священством, мордувати жінок та дітей! Ні, чесний владико, воістину вони в стократ гірші за всіх амаликитян, філістимлян і амореян, покараних господом. Смерть їм усім, від чоловіка до жони, від отрока до немовляти!

— Не проти чоловіка согрішили вони, а проти духа святого, — палко підхопив Антоній. — І немає їм пощади ні на землі, ні в небесах!

— Немає пощади! Ударила година справедливої помсти! — полум’яне вигукнув Найда. — Господь уже простяг над ними караючу руку: ми слуги його…

— Безумці! Зупиніться! Що ви говорите! — скрикнув Мельхіседек, простягаючи до ченців руки. — Хай не баламутяться серця ваші! Віруйте в милосердя боже; я завтра ж поїду до Варшави. Ще надіюся на заступництво Росії… ще…