— Заступництво Росії не привело ні до чого, — перебив його Залізняк. — Тепер, кажу ще раз, нам лишилося тільки надіятися на зброю Росії, лишилося виконати те, про що говорили тобі…
Страшний грім вдарив над самими головами присутніх і розкотився грізним тріскотом по всьому небосхилу.
— Ось голос, що кличе нас і нагадує про помсту! — урочисто мовив Залізняк, здіймаючи до неба руки. — Невже ж ми й тепер ще будемо баритися? Ні, всі засоби вже випробувано, зостався тільки один, котрий уже не раз рятував нас і віру нашу, — шабля козацька: вона не зрадить і тепер! Благослови ж нас на славний подвиг, отче: я скликаю до себе всіх, всякого стану й преложенства’ людей, — чи то селянина, чи то послушника, ченця чи схимника, кожного, хто тільки може держати ножа в руках! Усе вже готове в нас. Ех, якби нам тільки грамота! Адже від цього паперу залежить усе: майбутнє України, порятунок віри, порятунок усього святого для нас! Півжиття віддав би за цей папір — і нема де його взяти!
Останні слова Залізняк мовив з особливою палкістю.
Мельхіседек здригнувся і підвів похилену голову.
— Превелебний отче, ти ж усе життя своє поклав за врятування віри, — гаряче говорив Залізняк. — Ти — пастир наш: ми продовжуємо те, що розпочав ти, за хрест святий несемо й ми своє життя! Допоможи ж нам: може, ти знайдеш хоч якого-небудь листа од цариці… хоч…
— Спинися! Що ти говориш? — збуджено скрикнув Мельхіседек, простягаючи до Залізняка руку, немов хотів стримати слово, що ладне було зірватися з його уст. — Годі… годі!..
Залізняк замовк, мовчав і Мельхіседек, але видно було, що слова Залізнякові глибоко його схвилювали.
— Ідіть з миром, братіє, — промовив нарешті Мельхіседек уже спокійніше. — Стоятимемо твердо й покладатимемо надію на бога: без волі його не впаде й волосина з людської голови. Хай же не бентежаться серця ваші, йдіть і моліться. Довліє кожному дневі злоба його.
Ніхто не посмів заперечити архімандритові: всі мовчки один за одним підійшли до нього під благословення і вийшли з келії.
Мельхіседек лишився сам. Якусь хвилину він сидів нерухомо, потім глибоке зітхання вирвалося з його грудей і голова схилилась на руки.
— Звершилося, — прошепотів він беззвучно й знову застиг нерухомо в своєму високому кріслі. Тупий, безпросвітний одчай важким каменем наліг на його душу й ніби скував усе тіло. Якийсь час сидів він отак нерухомо, без думи, без почуттів, немов скам’янілий, але ось тривожна думка знову заворушилася в його мозку: «Невже ж звершилося? Невже всі засоби вичерпано й мирний шлях не приведе ні до чого?»
Мельхіседек підвів голову і втопив скорботний погляд в куток келії, потонулий в мороці, наче хотів знайти там відповідь на своє тривожне запитання. «Так, — почулося з глибини серця, — всі мирні засоби вже випробувані й не привели ні до чого. Слово не досягає серця, засліпленого шаленством». Невже ж вони, Залізняк і його товариші, суть продовжувачі початої ним справи? «Так, — почулося знову з глибини серця, — вони кінчають те, що почав ти». Але боже мій! Я шукав миру мирові, а не кровопролиття й борні, захвилювався ігумен. Невже ж мій шлях привів їх до ножа? Невже ж не лишилося нічого, крім ножа? «Іншого шляху не лишилося тепер», — пролунало в серці ігумена так виразно, так чітко, ніби ці слова промовив хтось над самим його вухом. Мельхіседек здригнувся. «То, виходить, правда на їхньому боці, виходить, він злочинець, бо стримував і зупиняв їх. Виходить, його проповідь покори й терпіння тільки віддаляла день миру й наближала день загибелі вбогої пастви його. І цього допустився він, натхненний пастир, поставлений над усією Україною!»
— О, горе пастирям, котрі занапащають і розгублюють овець пастви своєї! — промовив уголос Мельхіседек і, вставши з крісла, схвильовано пройшовся по кімнаті.
Що ж робити тепер? Як урятувати сей багатостраждальний народ, сю убогу церкву від тої долі, яку призначили їм ляхи? Просити, клопотатись, позиватися? Ні, тепер уже це все марне. Давно вже Мельхіседек утратив надію на клопотання й заступництво іноземних дворів перед сеймом польським, але, як людина, тонучи, хапається за соломинку, так хапався він за цю останню надію. Тепер же він не міг і на мить заспокоїти себе цією маною. Жах дійсності стояв перед його очима, немов живе страховище, й невблаганно вимагав відповіді. Що робити? Виконати те, на що натякали йому там, на півночі? Зчинити бунт і ждати втручання інших держав? Так, так! Немає сили більше терпіти! Переповнилась чаша терпіння… Та чи буде успіх? Там обіцяли йому допомогу, обіцяли на словах… Як передати сі слова народові? Один спосіб: відтворити їх на папері. Залізняк бачить у цьому весь успіх діла… Всі повстануть…
Мельхіседек на хвилину замислився.
— Ні, ні! Одійди, сатано! — скрикнув він. — Навіщо спокушаєш мене? Кров, пожежі, убивства! Чи мені їх викликати? Чи мені прийняти на душу сей страшний гріх? О господи! Ти настановив мене пастирем над краєм сим. Відкрий же мені твою волю, навчи мене, вкажи рабові твоєму незрячому твої путі!