Мельхіседек схилив голову на знак згоди.

— А чи видали ж тобі на підкріплення сих слів якусь грамоту чи листа?

— Ні, се говорилося словесно, й важко було зрозуміти, чи ховали ці слова щось більше.

— Ех, горе! — з досадою вигукнув Залізняк. — Хоч би грамота, хоч лист, хоч троє написаних слів…

— Що? Про що говориш ти? — зацікавились усі присутні.

— Звістка про те, що було сказано тобі, превелебний отче, облетіла весь народ, усі надіються на допомогу цариці, скрізь ходить чутка, що вона видала твоїй милості золоту грамоту до всього українського народу, щоб повставав він, а вона пришле на допомогу своє військо.

Залізнякові слова страшенно всіх зацікавили, особливо ж отця Антонія. Смагляве обличчя його почервоніло.

— Правда, правда! — озвався він квапливо, ступивши від дверей на середину келії. — Чував я не раз про якусь золоту грамоту, та тільки не знаю, до чого це?

— Ні, — сумно заперечив Мельхіседек. — Грамоти мені не давали ніякої, а на словах обіцяли…

— Що слова! — вигукнув з досадою Залізняк. — Слово — не папір! Та коли б нам така грамота — все Запорожжя, вся Україна… та що там — море повстало б кругом! Отець Антоній не одривав очей від натхненного обличчя Залізняка.

— Превелебний отче, — вирвалося в нього мимохіть, слідом за словами Залізняка. — А чи не можна попросити таку грамоту?

— Ні! — сумно зітхнувши, відповів Мельхіседек. — Справи державні вельми делікатні, і ніхто не захоче одверто виказати свої наміри.

— Що там просить! Та якби я тільки в науці писарській мастак був…

Отець Антоній зупинив на Залізнякові нетерплячий, сповнений чекання погляд, та Залізняк нараз круто урвав свою мову.

Усі насторожились.

В монастирські ворота хтось нетерпляче стукав.

Присутні завмерли, чекаючи чогось лихого.

За кілька хвилин у келію Мельхіседека ввійшов послушник і сказав, даючи ігуменові згорнутий аркуш паперу з прикріпленою до нього печаттю:

— Лист твоїй милості від офіціала уніатського Мокрицького. Мельхіседек мерщій вирвав згорток з рук послушника й, зірвавши печать, розгорнув довгий, списаний великими літерами аркуш. Та ледве дочитав він до половини послання, як папір затремтів у його руці, а обличчя густо почервоніло.

— Що, що там таке?! — скрикнули разом усі присутні.

— Ну, братіє, — мовив Мельхіседек сповненим обурення голосом, — кличуть мене до права! Мокрицький викликає мене на суд до себе, вимагає, щоб я пристав на унію й листом безчесним перепросив би його й прощення благав! А якщо не буде моєї згоди на се, то щоб чекав кари, як перший бунтівник!

Усі заніміли від обурення…

Захоплений страшним вихором, що знявся над Туровою, Петро забув на час про своє особисте горе; та тільки-но вони з Залізняком виїхали з Турової, думки про нещасну Сару знову заволоділи ним цілком.

Він не посмів сказати про своє горе Залізнякові, не посмів і відмовитися супроводити його до Мотронинського монастиря. А втім, монастир лежав якраз по дорозі на Лисянку, а туди линули тепер усі думки Петрові.

У Туровій він довідався, що через неї йшло тільки два шляхи: один, найко-ротший, вів назад у Лисянку, а другий ішов на південь, розгалужуючись у свою чергу на багато доріг.

Петро не припускав думки, щоб Гершко залишив свій план помсти й виїхав із Сарою кудись на південь, тому він і зупинився на тому, що Гершко повернувся з Турової назад до Лисянки.

Новий його приятель, диякон, з котрим Петро за ці кілька днів міцно здружився, також переконував його в цьому.

Коли ж парубок довідався, що ляхи намірились зібратися в Лисянці й кинутися звідти передусім на Малу Лисянку, то гадка його перейшла в цілковиту впевненість.

Тепер він хотів якнайшвидше дістатися до Мотронинського монастиря, щоб звідти негайно рушити в Лисянку. Тривога за долю Сари й рідного села та залишених там беззахисних близьких мучила його впродовж усієї недовгої дороги.

Увечері Залізняк із своїми супутниками прибув до монастиря, і Петро вирішив наступного ж ранку переговорити з полковником про свій намір.

Звістка про зухвалу вимогу Мокрицького, надіслану Мельхіседекові, розлетілася з надзвичайною швидкістю по всьому монастирі. То був дзвін на сполох, що примусив захвилюватись, дзвін на сполох, який сповіщав про наближення страшного лиха. Петра ж ця звістка приголомшила ще дужче, ніж інших: він зрозумів — це початок, і кожна згаяна хвилина може коштувати життя близьким, дорогим серцю людям.

Цілу ніч не склепив він очей від хвилювання й нетерплячки, а, вставши вранці, вибрав слушну хвилину і підійшов до Залізняка.

— Пане полковнику, — мовив він, низько вклоняючись, — чутка пройшла, що превелебний отець ігумен дістав позов від Мокрицького?

— Так! — відповів Залізняк.

— Виходить, ляхи вже починають розправу?

— Якщо вже не почали…

— І перша на їхньому шляху Лисянка.

— Авжеж!

— Так от я хочу зараз вирушити туди з дияконом, як ми умовилися з Неживим, а то ж там боронитися нікому: всі хворі, старі, та малі, та жінки…