Сара стояла нерухомо, якось заціпенівши, наче статуя. Ні один м’яз, ні один промінь її погляду не виказував страху.
— Спинися, брате! — голосно мовила Рухля. — Не оскверняй руки своєї, бо її обвиває талес і вона торкається до десяти заповідей… та й самі катування ні до чого не приведуть! Ой вей! Її серце лукаве й жорстоке в сліпоті своїй, а головне — мета не буде досягнута, — породичатися з такою високою сім’єю, як сім’я святого цадика, і врятувати її душу, запродану самому сатані. Я тобі, брате мій, ребе Гершку, раджу ось що: якщо вона, змія, по-доброму скоритися не хоче, зв’язати її й повінчати… хоч і в моєму дворику: тут, у містечку, хлопів немає… попів немає… всі свої люди й рабин — своя людина… Нехай вона кричить, хоч і на все містечко, хоч на ферфал кричить, а повінчаємо… віддамо малжонкові на руки, й вона сьогодні стане в моєму домі його дружиною, — я ручуся, — а завтра приставити до неї Ривку й вирядити молодих до Львова.
— Розумне твоє слово, сестро, — відповів, заспокоївшись, Гершко. — За всяку ціну треба повінчати її й вирядити… а тоді хай хоч і здохне — туди їй і дорога! Я краще помщуся на паршивому хлопові та на проклятому попові! Навмисне поїду до пана Кшемуського…
Сара дивилася широко розплющеними очима на своїх катів і не помічала жодної іскри жалю на їхніх обличчях.
— Востаннє кажу тобі, — промовив лиховісним голосом Гершко, — якщо ти по своїй волі не підеш одягатися до шлюбу, то тебе зв’яжуть… Гей, Ривко!
— Не клич її! — сказала Рухля. — Я сама впораюсь… Ой-ой, і не писне!
— На всякий випадок обшукай її…
Сара здригнулась і поблідла. Якщо її обшукають, то загине останній порятунок від ганьби й жаху. Вона похилила голову й промовила тремтячим, ледве чутним голосом:
— Якщо мої благання не зворушують твого серця, тату, якщо твоя воля непохитна… то я скоряюся їй… і краще доброхіть піду… Не чини наді мною насильства… Я бачу, що того хоче бог… і йду!
— Так, хоче бог, — з подивом мовив Гершко.
— Атож., моя дитино, атож, — провела по голові Сари твердою рукою тітка, — одягайся… та ось і свої перли надінь, котрі ти дала мені на схов.
Сара швидко глянула на тітку: та держала в руках її перли, ті самі, що вона передала Естерчиній матері. Стара простягла їх Сарі й зловтішне, диявольськи посміхалася.
Сара скрикнула й ухопилася за стілець, що стояв поблизу. Гершко був кинувся підтримати дочку, але Рухля зупинила його.
— Обійдеться. Вона міцна тепер… Дай їй холодної води! — звеліла вона Ривці.
— Атож, води, — прошепотіла Сара й, притримуючись руками за стіну, за двері, пішла в свою кімнату.
Рухля тим часом порадила Гершкові, щоб уникнути вуличного скандалу, привести краще сюди, до неї, рабина, жениха й свідків та й звінчати молодих якнайшвидше в дворику.
Через півгодини Гершко з запрошеними гостями чекав у парадній світлиці виходу своєї дочки. Господиня дому в пишній сукні вітала гостей, пошепки сказавши братові, що Сара зовсім присмирніла, вбиралася спокійно, тільки двічі попросила води.
Минуло кілька хвилин, нарешті двері спальні розчинилися й на порозі стала в пишному вбранні, обвинута серпанком, струнка, мов виточена, постать дівчини;
вона хиталася, наче очеретинка, й Ривка з зусиллям підтримувала її попід руки.
Тітка поквапно підійшла до небоги, за нею сам Гершко кинувся до своєї дочки;
гості закам’яніли, нічого не розуміючи… Крізь білу, прозору намітку видно було мертвотно-бліде, безкровне личко…
Переступивши поріг, нещасна жертва вхопилася руками за груди, зробила якийсь мимовільний конвульсивний рух і з страшним стогоном упала на долівку.
Рухля кинулась до неї, стягла серпанок і заніміла: Сара лежала, простягшись на підлозі, судорога ще посмикувала її тіло, побілілі губи були вкриті густою зеленою рідиною, з куточка рота тяглася яскравою ниткою червона кров…
— Ай, гевулт! — закричала, придивившись, стара. — Вона випила мідянки: отрута… Все загинуло!
— Отруїлась! Прокляття! — люто зарепетував Гершко й роздер на грудях до пояса шовковий лапсердак.
XII
Даремно гадав Мельхіседек, що нова хвиля уніатських насильств — це тільки останні спалахи гніву в тих місцевостях, куди ще не дійшли звістки про королівський декрет.
Насправді було зовсім інакше. Звістка про королівський декрет не тільки не вгамувала насильників, але, навпаки, викликала страшенне обурення серед уніатського й католицького духівництва та серед шляхти: незважаючи на виразно висловлену королівську волю, незважаючи на волю російської цариці, шляхта й уніати вирішили діяти на свій страх. А втім, вони й тут удавалися до єзуїтського крутійства. В декреті королівському було сказано, щоб шляхта не перешкоджала православним вільно правити свою службу божу, щоб ніхто не відбирав у них церков і взагалі не втручався в церковні їхні справи. Через те що останнім часом уніатам пощастило переслідуваннями й насильствами навернути майже всю Україну в унію, то вони на основі цього вирішили, що декрет їхньої пастви не стосується, й оголосили, що кожен, хто захоче знову приєднатися до православ’я, буде трактований як бунтар, гайдамака й розбійник, а оскільки православні, довідавшись про королівський декрет, поспішали відновити в себе зганьблене православ’я і радісний рух охопив увесь правобережний руський край, то через це вся Україна, з архімандритом Мельхі-седеком на чолі, була оголошена митрополитом уніатським і місцевою шляхтою бунтівною і ухвалено було вчинити над нею особливий суд і розправу.