— Я так і знала, що ключів вона мені не дасть. Ну й гіт!

— Моя рідненька! — кинулась була до неї Сара, але єврейка спинила її рухом.

— Нехай панна сидить… на всякий випадок… так безпечніше… Я б і сама кинулась цілувати своїй благодійниці руки, та боюся… Ну, так слухай: мені Естерка все розповіла. Тільки важка це справа… Хто візьметься в таке пекло їхати? Хоч і хлоп, а все-таки свого життя йому шкода. Та ще й про таке подумай, моє райське яблучко, — треба вибрати вірну людину, щоб я її, як себе, знала, щоб вона, коли візьметься, хоч і за добрі гроші, то вже поїхала… Так, на галай-балай, усякий охоче погодиться, аби вхопити гроші… Ой-ой, ще й як погодиться, та тільки й за околицю не виїде, а сховає гроші за пазуху, і бувай здоровий, — щоб я мала стільки добра, коли брешу.

— То немає, виходить, вірного посланця? — засмучено спитала Сара.

— Чому немає? — мовила єврейка. — Якщо людина щось хоче знайти, то вона цілі дні шукає, поки не знайде. Є в мене вірний і чесний хлоп! Цяця… Ото я все й чекала його, а потім два дні умовляла. Боїться, каже, що це на той світ треба їхати.

— Вей мір! — сплеснула Сара в одчаї руками. — То що, він не погодився? Ой цуре, цуре!!

— Не побивайся, кралечко, — махнула рукою жебрачка, — я будь-кого умовлю… ой-ой, та ще як! І його умовила — дорого хоче, але якщо ти погодишся заплатити, то вже листа твого довезе.

— Скільки він хоче? — швидко спитала Сара.

— Ой багато! Ой гевулт, як багато!

— Скільки ж?

— Цілі дві сотні злотих!

— У мене грошей немає… Але за скільки можна продати оці перли? — і Сара квапливо зняла з шиї чотири разки рівних, великих, коштовних перлів і дала їх жебрачці.

— Ой-ой! — тихо скрикнула єврейка. — Ціле щастя, а не перли! Тільки от біда: важко на такий товар покупця знайти… Особливо мені, убогій: кожен подумає, що вкрала… Щоб я так на світі жила, якщо не подумає… мені і в руки страшно таке брати… Ой вей, а якщо довідаються? — і вона, боязко озираючись навколо, віддала перли Сарі.

— Ніхто, ніхто не довідається! Присягаюсь, як перед богом! — захвилювалася Сара.

— Ой і страшно, і шкода мені тебе, крулевно моя! Ну, тільки за перли більше не дадуть… коли нагально… як двадцять дукатів, шкода!..

— Продавай за скільки хочеш, аби тільки посланця завтра відрядити!

— Гіт, гіт! Будь спокійна!

У цей час рипнули двері в сінях. Жебрачка поквапно сховала перли за пазуху, шепнувши Сарі:

— Приготуй же листа. Увечері, як смеркне, я зайду. Коли тітка й жебрачка вирядились у містечко купувати вовну, Сара пішла до світлиці писати листи — одного вигаданому Абрумові, а другого — Петрові, але тут виникла перешкода. Як йому писати? Ні по-українському, ні по-польському вона не вміла, та й, крім того, не знала напевно, чи письменний Петро. Вона вирішила написати йому по-єврейському. Звичайно, він, одержавши такого листа, понесе його до єврея, і той прочитає йому й пояснить. Отже, треба так написати, щоб Петро зрозумів, у чому річ, а чужий щоб не міг уторопати, про що йде мова. Довго думала над змістом листа Сара й нарешті вирішила написати якнайкоротше: головне — повідомити Петра, де вона перебуває… а про все інше — то вже буде його клопіт…

Вона написала докладну Петрову адресу, а йому тільки таке: «Сара, Гершкова дочка, перебуває в містечку Кам’янці, на Дністрі, недалеко від Ямполя. Поспішай, а то загину».

Листа до Абрума вона заліпила воском і просила, передаючи його жебрачці, щоб посланець нізащо не віддавав його Петрові, а взяв би тільки від нього відписку, що той одержав свого листа. Якщо ж до посланця протягом трьох днів сам Абрум по листа не прийде, то щоб він листа цього привіз назад. А головне — хоч яку-небудь записочку від Петра, на доказ того, що посланець справді був у Малій Лисянці, — це найголовніше.

Наступного дня рано-вранці єврейка зайшла знову до Рухлі сказати, що продавець погодився й жде її на базарі. Сара випросилась теж прогулятися разом з ними в містечко. Вибравши хвилину, коли тітка розраховувалася з продавцем за вовну, Естерчина мати шепнула Сарі, що все зроблено так, як вони умовились. Від радості бідолашній Сарі забило дух, і вона мало не впала: на щастя, в крамниці, біля якої вони стояли, була холодна вода, і вона швидко вгамувала незвичайне хвилювання, яке охопило ослаблий організм дівчини. Освіжившись водою, Сара сіла на лаві, блаженно усміхаючись, і нічого не чула й не помічала, що робилося навкруги. Все життя, все буття її було зосереджено тепер на одній думці: «Через тиждень мій Петро про все довідається, через два може бути тут… а в мене обіцяного строку, мабуть, більше, як півроку. О господи, аби він тільки живий був!»

Сара так перехвилювалася, що, повернувшись додому, не вийшла навіть обідати. Стурбована тітка пішла була в спальню до небоги, але, побачивши, що вона спить, не схотіла її будити.

Сара вийшла з світлиці тільки надвечір.

Тітка кинулась розпитувати, як вона себе почуває, і коли Сара почала запевняти, що в неї нічого не болить, стара зміряла її недовірливим поглядом і спинила свої допитливі очі на Сариному обличчі, що палало як мак.