— Ой-ой! Якщо ти здорова, — сказала вона, — то повинна бути голодна, ти ж не обідала…

— Я довго спала, мамо, — опустила очі Сарі, — може, зо сну мені й не хочеться їсти, але я їстиму.

І вона через силу стала вечеряти. Стара раз у раз поглядала на небогу й з сумнівом похитувала головою.

— Я хотіла тобі сказати, щоб ти коштовних речей так не кидала в кімнаті, — зауважила вона наприкінці Сарі, — а як скидаєш, то давай краще мені на схов.

— Гіт! — ледве чутно відповіла Сара й відчула, як швидко збігла з її обличчя кров і прилила до серця.

Ні жива ні мертва сиділа вона й чекала, що тітка зажадає принести їй перли, але стара мовчала, певно, забула, про що допіру говорила.

Попрощавшися з тіткою, Сара мерщій пішла в свою кімнату й замкнула зараз же за собою двері. Цілу ніч не заплющила вона очей: її думки то линули слідом за посланцем у Лисянку, примушуючи радісно битися серце, то поверталися до тітчиного запитання про перли, і тоді її огортав страх. Наступного дня вийшла Сара бліда, з темними колами під очима. Стара пильно поглянула на Сарину шию, але не сказала нічого. Мабуть, її стурбував хворобливий вигляд дівчини й одвернув думки від перлів.

День для Сари минув без клопоту. Вона мусила випити філіжанку якоїсь настоянки і після неї справді заспокоїлась і міцно заснула. А тітка тим часом разом з Естерчиною матір’ю заходилася розбирати куплену вовну й дала Сарі цілковитий спокій, тільки наполягаючи за обідом і вечерею, щоб та їла побільше й випивала по келиху меду. Щоб догодити тітці, Сара не суперечила її бажанню.

Минуло ще три дні, дівчина цілком заспокоїлась, і почуття радості, що спершу, мов буря, охопило її серце, тепер жевріло тихою відрадою і колихало її на райдужних хвилях неосяжного щастя.

Днів через два, коли Сара сиділа в затишному куточку подвір’я, поринувши в мрії, тітка гукнула її якимсь особливим, неласкавим голосом:

— Саро! Батько твій приїхав і кличе тебе негайно до себе. Сара здригнулась і спершу не зрозуміла, хто її кличе й куди; та коли пані Рухля вдруге й голосніше гукнула її, вона затремтіла, мов осиковий лист, охоплена якимсь незрозумілим жахом. Мовчки підвелася дівчина й пішла на тітчин поклик, заточуючись, наче в неї підгиналися ноги. А тітка її ще й напутила:

— Гляди ж, не супереч батькові!

Гершко зустрів дочку урочисто, поклав їй на голову руки й, прошепотівши беззвучно молитву, мовив до неї холодним тоном, який не припускав заперечень:

— Суро, дочко моя! Негайно надівай на себе найкраще вбрання і прикрась себе золотом, перлами та смарагдами…

— Навіщо, тату? — спитала тремтячим голосом Сара. Вона стояла перед ним бліда як стіна, вхопившись рукою за горло, ніби намагаючись ослабити зашморг, що затягся круг її шиї…

— На те, що твій жених, родич великого цадика уманського, приїхав сюди й жде свою наречену коло школи.

З Сариних грудей вирвався страшний крик, і вона впала батькові в ноги;

— Гевулт! Змилуйся! Не вбивай своєї єдиної дочки! — заволала, припадаючи до батькових ніг, Сара. — Ти ж дав слово, при мамі ось, що рік матиму волю! Хоч на півроку дай мені її! Ой… вей, хоч на півроку!

Гершко насупив свої навислі, широкі, руді брови, й з-під них блиснули на Сару сповнені злості сірі, з зеленими полисками очі.

— Я сказав, поки не змусять мене обставини, — засичав Гершко. — А ось тепер і спонукали мене невідкладні обставини… кругом здіймається буря… кожен намагається втекти в безпечне місце… і твій жених, звінчавшись, повезе тебе до Львова… Втратити такого жениха я не хочу, а тому й наказую тобі одягтися негайно і йти разом з нами до шлюбу.

— Тітонько! Мамо! Заступіться! — в розпачі впала Сара в ноги Рухлі.

— Встань і скорися своєму батькові, а моєму братові, — похмуро заговорила Рухля. — Він тебе врятує від страшного злочинства, од пекельної зради. Ти хотіла одурити нас, одурити мене? Ти хотіла зрадити свого батька, зрадити своїх кревних, зрадити свою віру? Та великий бог Ізраїлів, і він віддав зрадників у руки своїх вірних синів! Чи знаєш ти, яка тебе чекає кара за такий злочин? За нашим святим законом тебе треба побити камінням, як паршиву собаку, як прокляту тварюку…

Голос старої перейшов у якийсь лиховісний свист; вона піднесла над Сариною головою стиснуті кулаки, наче хотіла сама в цю ж мить убити її на місці. Сара мимоволі схилилась, чекаючи удару.

— Але, — додала стара спокійніше, — батько твій милосердний і хоче врятувати тебе від цієї страшної кари! Встань же й одягайся.

Сара встала з колін; на обличчі її, спотвореному стражданням, виступили червоні плями, губи були ще сині й тремтіли від нервового потрясіння, і тільки очі блищали гордою відвагою.

— Я не піду за вашого Хаїма заміж, — мовила вона твердо, підвівши голову й окинувши катів своїх презирливим поглядом.

— Що-о? — заричав Гершко, густо почервонівши од люті. — Уб’ю, як паршиву собаку!

— Я смерті не боюсь, — спокійно відповіла Сара.

— Не боїшся? — закричав, стиснувши кулаки й затупавши ногами, осатанілий фанатик. — Не боїшся проклята гойко? То я тебе так мучитиму, що ти проклянеш той час, коли на світ народилася, проклянеш ту хвилину, коли побачила хлопа! .Я придумаю тобі такі катування, які не спадуть на думку й сатані в пеклі… я по краплині точитиму твою чорну кров, я по волосинці оголю твою голову… я повипікаю тобі твої безсоромні очі… розірву рота до вух… Згною твоє падло… — скреготів він зубами, щохвилини ладний кинутись на свою жертву.