Недаремно ставив перед собою це питання Найда. Він почував усім своїм серцем, що ця зустріч із Залізняком матиме для нього вирішальне значення…

Двері відчинилися — і в келію ввійшов Залізняк, а за ним отець Єлпідифор, отець Аркадій і брат Антоній Молдован. Отець Єлпідифор сів на широкій лаві, спершись руками на патерицю, а Аркадій та Антоній зупинилися коло дверей.

Широкими кроками підійшов Залізняк під благословення Мельхіседека й шанобливо поцілував його в руку.

— Ну що, як живеш, пане полковнику? — звернувся до нього Мельхіседек.

— Та поки що бог милує і земля, на досаду ляхам, носить, — відповів Залізняк, по-молодецькому тріпнувши головою, і нараз побачив Найду, що стояв збоку.

— Що це, брате Іване, й ти тут? — вигукнув він, засяявши від радості, й, підійшовши до Найди, вхопив його в свої широкі обійми. — А як ти потрапив сюди? Ну, та однаково!.. Ех, брате, сам бог послав мені тебе назустріч, — казаз він, перериваючи свої слова козацькими поцілунками. — Рук багато, голів мало… гадаю, тепер уже ти не будеш відмовлятись і покликатися на спасіння душі. Настав час!..-

І нараз, схаменувшись, Залізняк круто урвав мову й, обернувшись до Мельхіседека, сказав, нахиливши голову:

— Прости, превелебний отче, спалах радості, — побачив старого бойового товариша, й серце затремтіло. А я до твоєї милості не сам завітав, а з гостем.

— Радий, радий, тільки чому ж ти не попросиш його сюди? — здивувався Мельхіседек.

— Трудно, може, він у цю хвилину богові душу віддає… ледве довезли!

— Хто ж то?

— Священик села Турової.

— Його вже оглянув брат наш Антоній, — сказав отець Аркадій, — каже, що коли господь допоможе, то можна сподіватись удержати його життя. Антоній на знак згоди нахилив голову й додав:

— Зело занепав він на силах: я дав йому келих нашої настоянки… ліпше стало… заснув…

— Та що ж з ним? — стурбовано спитав Мельхіседек.

— Хвороба звичайна, — з їдкою усмішкою відповів Залізняк, — тепер вона скрізь ходить. Спершу дали двісті барбар ляхи, потім душили димом у ямі гнойовій.

— Де? Коли?! — скрикнув Мельхіседек, а разом з ним Аркадій і Єлпідифор.

— Та в селі Туровій… пан офіціал Мокрицький приводив людей до унії!

І Залізняк розповів присутнім про звірства, які чинив Мокрицький у Туровій.

Ця жахлива розповідь приголомшила всіх. Залізняк закінчив, а Мельхіседек

усе ще сидів мовчки в своєму кріслі, скорботно похиливши голову на схрещені на

патериці руки…

Якусь хвилину всі мовчали.

— От, чесний отче, — першим перервав мовчанку Аркадій своїм густим басом, що дрижав тепер од внутрішнього обурення. — А ти ще вмовляв нас бути терпеливими й покірними, хотів примусити, щоб ми повірили в силу королівських декретів… Ну, чим же допомогли вони? Чи приборкали Мокрицького й шляхту?

— Вони ще не знають про декрет, — відповів Мельхіседек, піднімаючи голову і обводячи всіх скорботним поглядом.

— Ні, знають! — упевнено мовив на це Залізняк. — Знають і вирішили — шляхта й слуги папежа — знищити королівський декрет!

— Звідки ти знаєш це? — спитали разом усі присутні.

— Знаю достеменно! В уманського губернатора Младановича зібралася цього вівторка вся місцева й навколишня шляхта, числом до трьохсот душ, — заговорив схвильовано Залізняк. — Зібралися всі для того, щоб обміркувати, як боротися з гайдамаками і як вирвати з коренем схизму, котра знову підвела голову, завдяки трудам твоїм, чесний отче! На зібрання се прибув архієпископ гнєзнинський і прочитав. усім присутнім милостивий папір од папи Климента XIII. Папа звертається до всіх вірних католиків — шляхтичів польських, заклинає їх лишатися вірними лицарями римського костьолу й вирвати з коренем раз назавжди схизму, що проявилася на їхній землі, а для цього не спинятися ні перед чим. І шляхтичі всі до єдиного за-присяглися виконати заповіт папи!

Глибокий стогін вирвався з грудей Мельхіседека.

— О господи! — прошепотів він. — Святі слова твої обернули на отруйні жала, а заповіт твоєї любові — на криваву ворожнечу й гординю.

— Так, — провадив далі Залізняк, — і архієпископ узяв з усіх шляхтичів страшну клятву, що вони не залишать у Польщі жодного схизмата, а тих, що опиратимуться перед унією, винищуватимуть як розбійників і бунтарів.

— О господи! — сплеснув руками старець Єлпідифор.

— Спалять православні храми й монастирі, — говорив далі Залізняк, — порозганяють усіх ченців, усіх священиків наших і перетнуть нам всі шляхи до переяславського владики й на лівий берег Дніпра.

— Смерть їм, гонителям Христа! — вигукнули разом Аркадій і Найда. — Не вівці ми, і якщо вони вирішили добути шаблю, то й ми добудемо ножа!

При цьому вигуку Найди Залізняк швидко обернувся й зупинив на ньому радісний погляд. Більше йому не треба було ні слів, ні розпитувань, ні запевнень: перед ним стояв не смиренний чернець, а розпалений гнівом запорозький козак. Смагляве обличчя Найди палало, гнівно зведені брови надавали йому грізного вигляду; в чорних, як вуглини, очах спалахували затаєні іскри. У своєму чорному чернечому одязі він здавався якимсь страшним, караючим ангелом.