— Мамо! Рідна моя! Рятівнице моя! Вік за вас молитимусь! — скрикнула Сара й кинулась в обійми до своєї опікунки.
Через два дні після цієї розмови повернувся Гершко, й повернувся в доброму настрої. Рухля страшенно зраділа з цього, а Сару, навпаки, обійняв холодний трепет. Про гайдамаків Гершко відгукнувся зневажливо: їх, мовляв, передушать усіх, як блощиць, якщо вони тільки надумають поворушитися. А в Польщі починаються нові часи; набридли вже панам хлопи, і вирішили вони раз назавжди поквитатися з ними, а замість їх інших поселити, а з тими закордонними, котрі заступаються за них і втручаються в справи Польської держави, вирішено просто… повигонити їх з Польщі й Варшави, та й взагалі йдеться до того, щоб запровадити в Польщі всі старі звичаї.
— Ой вей, а що ж буде з нами? — запитала тривожно Рухля. — Захотіли поквитатися з хлопами, то, може, схочуть і за євреїв узятися?
— Ні, про це не турбуйся: євреїв пани не чіпатимуть. Ну, хіба може пан жити без єврея? Пхе! Панові без єврея те саме, що рибі без води… Кишеню, звичайно, потрусять, та й то тільки там, на Дніпрі, а сюди до нас ніхто й не загляне сто літ! Там уже почалася розправа, — провадив Гершко. — Ой, ой! Що робиться: пани й конфедерати збираються в команди, а налякані хлопи тікають із сіл, мов миші від пожежі…
Сара, бліда й збентежена, слухала батькову розповідь, і кожне його слово впивалося стрілою в її серце.
А Гершко був з чогось дуже задоволений: чи ці вісті підбадьорили його, чи він встиг укласти з новим паном добрий гешефт, чи, може, десь знайшов скарб… Усе це зовсім заспокоїло й підбадьорило Рухлю. Тільки Сара сиділа мовчки, наче опущена в воду.
А Гершко поглядав задоволене на дочку й ще більше радів.
— От спасибі тобі, сестро, за твої турботи, й за лікування Сари — теж спасибі! — заговорив він, весело потираючи руки. — Дівку просто не можна впізнати, красунею стала і Соломон був би радий узяти її собі за дружину… бодай я своїх пейсів не побачив!
— Красунею Сара й раніше була, — відповіла Рухля, — поки не замучили її… Але крім краси, вона багата ще добрим і покірним серцем… Щасливий той батько, якому бог дарує таку дочку, як Сара… Я її добре взнала й полюбила всім серцем.
У Сари від тітчиних слів затріпотіло серце й бризнули з очей дві великі сльози…
— То, виходить, вона знову стала моєю дочкою? — скрикнув Гершко. — Виходить, Єгова повернув мені дитину мою?.. О, тоді я з радістю скажу…
— Брате мій! — перебила його Рухля. — Мені з тобою треба серйозно поговорити про Сару. Твоя дитина, — ось при ній кажу, — варта того, щоб мої слова не були пущені за вітром.
— Добре, сестро! — усміхнувся Гершко. — Моє вухо охоче слухає твою мову, бо кожне твоє слово таке ваговите, як щире золото…
Гершко й Рухля залишили Сару в світлиці, а самі вийшли до іншої кімнати. Сара страшенно хвилювалася, чекаючи, чим закінчиться тітчине клопотання. Вона була певна, що тітка на її боці, але сумнівалася в тому, що вона зможе побороти деспотичну батькову впертість, тим більше, що його радісний настрій вселяв у неї страшну підозру.
Зневажливим батьковим словам про гайдамаків вона не надавала великої ваги, бо добре знала тих орлів і була впевнена, що коли вони залишають свої рідні, на-сиджені гнізда, то не для того, щоб втекти від панів, а для того, щоб зібратися в грізні ватаги і дружно вдарити на мучителів… Сару тільки бентежив цілковитий спокій Гершка: його б не переконала бундючна хвальковитість якогось п’яного шляхтича, — він знав ціну їхньої одваги, — а, певно, в цьому краї було цілком спокійно, і батько сам упевнився в тому, якщо кпив з перебільшених боягузами чуток. Отже, коли й спалахнуло випадково десь повстання, то, звичайно, не тут, а там, далеко, ближче до Дніпра…
Два дні тому, коли тітка частувала Сару наливкою, їй під час розмови спала шалена думка: дати звістку про себе Петрусеві в Малу Лисянку… А тепер вона й зовсім сердилась на себе, що раніше не спробувала зробити цього, маючи ще таку помічницю, вірну й віддану, як мати Естерки. Там уже, може, кров ллється… а вона тут, у глухому закутку, не може ні перев’язати ран своєму коханому, єдиному, ні крикнути йому, що вона його любить більше за життя… Або ось зараз з’явиться її грізний кат і скаже їй свою жахливу волю, а Петро не знає, де вона, і не прилетить навіть закрити їй на прощання очі.
«Ох! — простогнала Сара. — А час летить і летить! За ці два дні Естерка й не навідалась сюди… Що робити? Що робити?» — заломила вона руки.
В цей час у сусідній кімнаті почулися кроки, і за хвилину ввійшли до неї батько з тіткою. Сара завмерла й не могла звести очей: вона відчувала, як у грудях в неї все похололо, й чекала смертельного удару мовчки…
— Саро, дитино моя! — звернувся до неї лагідним голосом Гершко, й поблідле обличчя відразу вкрилось рум’янцем. — Мені сестра багато про тебе говорила, і з кожним її словом моє серце мліло од радості… Може, і я був трохи черствий: від праці й клопоту кам’яніє наше чоловіче серце… а в жінок воно м’якше й чутливіше… дай, боже батьків наших, щоб ти не лукавила душею й по правді жила, не зраджуючи ні бога, ні мене, ані обраного народу. Я схилив своє серце до прохання твого і даю при сестрі слово, що збережу тобі свободу, за твоїм бажанням, поки не примусять мене змінити своє слово невідкладні обставини… Отож старайся забути… все минуле… всі страхіття його… всі помилки… слухайся другої своєї матері… і зміцнюйся у вірі… Хто знає? — якось загадково усміхнувся Гершко. — Може, і я, на старість, іще ошалію… і добрий єврей, хай навіть і жебрак, здасться мені людиною… Ну, слухай же тітку, а головне — набирайся сили… Мені ще в справах треба тут недалеко з’їздити, то щоб я тебе застав отаку, — розвів він широко руками.