Сару ж, навпаки, охопив настрій зовсім не відповідний до звісток, і вона не могла його навіть приховати. «Ех, коли б гайдамаки сюди! — вихором налетіли на неї гарячі думки. — Вони б урятували мене! Тільки на них і надія!.. Я б їм сказала, що я вже не єврейка, що серцем і душею я давно їхньої віри, що молюся потай розп’ятому богові й на його любов сподіваюсь… Не повірять, може? То я б послалась на Петра… а його, лицаря, напевне всі знають… Ну, а якби й вбили, то смерть ліпше, ніж насильство, ніж ненависний шлюб! А втім, це мені тепер не страшне, — усміхнулась вона, — та й гайдамаки мусять знати Петра… А може, й він, скарб мій, діамант мій, прибув би теж сюди… Ех, якби він знав, то перший знав.» — Ця думка блискавкою вдарила Сарі в серце й примусила його болісно стиснутись.

— Ох, ті підлі хлопи! — скаржилась Рухля. — Через них і пани чинять гвалти.

— А може, коли б не пани, то й хлопи тихо сиділи б? — заперечила Сара. — Пани ж грабують хлопів і примушують їх міняти віру… а віра кожному дорога.

— Так, так! Віра дорога… віра батьків священна! — палко мовила Рухля. — За неї можна вмерти, і хай той буде проклятий з роду в рід, хто відступиться від своєї віри!

— Я думаю, що проклятий і лях, — додала Сара, — він силоміць навертає до своєї віри.

— І той проклятий! — погодилась стара й, щоб угамувати роздратування, випила ще чарку наливки. Це вплинуло на неї благодійно, зморшки на лобі, прикритому чорною, погано зробленою перукою, розгладились, і в очах засвітився масний полиск. — Ось що, моє райське яблучко, — поцілувала Рухля кілька разів у щоку і в лоб Сару. — Скажи мені одверто, як матері, чого так батько в’ївся в тебе, що й тепер аж пінить, коли про тебе говорить?

Сара поблідла й задумалась на хвилину, а потім стрепенулась і заговорила, немов ніяковіючи й соромлячись своїх інтимних признань.

— Я вам, як рідній матері, признаюся, тільки, на бога, ні слова батькові, а то він уб’є мене…

— Присягаюся Мойшем, не прохоплюсь ні перед ким і словом, — забожилася Рухля, тремтячи від цікавості й підливаючи знову Сарі в чарку темнуватої рідини.

— Батько, щоправда, й раніше зі мною був суворий, — почала Сара, — і вимогливий. Я боялася не тільки його слова, а й погляду… Тільки, треба сказати, що він не шкодував на мене грошей і дарував мені часто й перли, й дукати, й адамашок, і оксамит.

— Ой-ой! — кивала захмелілою головою Рухля, пронизуючи з-під навислих сивих брів яструбиними очима Сару. — Виходить, він все-таки по-своєму любив свою дочку…

— Не знаю, може, він більше любив себе, — мовила Сара, — та все ж таки мені ще так-сяк жилося… Тільки не було в мене ні подруги, ні рідних… і я жила, нудячись в самотині… ну й сама не знаю, як покохала одного…

— Кого, кого? — видивилась на неї зеленими хижими очима стара, задерши вгору свого гачкуватого, як у сови, носа.

— Ой мамо! Вам же однаково… ви не знаєте… — ніяковіла, червоніла й блідла Сара.

— Ні, ні, скажи: це на твою користь…

— Ох, батько ніколи й нізащо не погодиться видати мене за нього заміж. Я й тоді це знала, а тепер ще більше впевнена в тому.

— Це ще побачимо, ти тільки скажи, — наполягала тітка.

— Гаразд… Але, на бога, — нікому… Ані словечка, а батькові особливо!.. Я навіть не сміла й натякнути йому, а тільки одвертала підозру зовсім в інший бік… У Великій Лисянці, куди ми часто з батьком їздили, є бідний крамар, що на голові носить лоток з медяниками й цукерками. Він такий гарний і такий нещасний, що серце моє одразу до нього прикипіло, ми перемовились словом, другим — і зрозуміли одне одного…

— І це правда? — суворо спитала стара.

— Їх бін аїд, — відповіла з ледве помітною усмішкою Сара. — Ну, подумайте ж самі, моя мамо, — зацокотіла вона, щоб приховати від тітки своє потаємне, — хіба ж батько погодиться віддати мене за старця, за лоточного крамаря? Я й сама не мріяла про це, а так тільки крадькома любила та старалася морочити батька. І все було б нічого, якби він не надумав віддавати мене заміж… та ще зразу, силою…

— А як твого коханого на ім’я? — несподівано спитала її тітка. Але Сара була готова до цього запитання й відповіла спокійно:

— Абрум Мінц.

— Ось воно що! — розвела Рухля руками й опустила на груди обважнілу від хмелю голову. — Тільки чого ж це він, дурень?.. Не втямлю…

— Мені тоді, та й тепер, усі чоловіки, крім Абрума, — ніж у серце, а тут раптом силують… Якби мені дали хоч на деякий час спокій, щоб я могла забути свого Мінца, а то ж не дають… «Виходь зараз заміж, я наказую!..» Ну, а мені тоді, та й тепер — краще смерть, аніж насильство. Тому я й благаю вас, мамо, — упрохайте батька, щоб дав мені спочинок хоч на рік… Я за цей час забуду Мінца й тоді виконаю батькову волю беззаперечно… Мені б тільки рік один, щоб забути… Я ось і тепер уже трохи заспокоїлась, а за рік, певно, вилетить у мене з голови ця примха… Тільки рік прошу я, моя дорога мамо! — й вона кинулася цілувати й обнімати стару.

— Ой дитино моя люба, моя сиріточко, — щиро розніжилася тітка й почала голубити Сару. — Все, все заради тебе зроблю… ублагаю, умовлю батька… А він мені зовсім не те… дурницю якусь молов, а я бачу, що ти добра дитина й справедливо просиш… Не знаю, чи виклопочу тобі спокій на рік, а що до весни, то напевне. Будь спокійна, мій адамантик дорогий!