— Навіщо ж хазяйці стільки вовни?

— Вона взимку плете панчохи та коци й продає.

— І мама твоя сюди приходить?

— Влітку рідше… тільки тоді, як фарбує, а взимку й до панчіх, і до коців.

— Ага! Виходить, ви служите в цієї хазяйки?

— Атож, — зітхнула дівчинка. — Дає нам стару одіж… а коли — то й хліба. Пані Рухля дуже скупа…

— Ой, ой! Бідні ви! Якби в мене були гроші… а то лише дещо з речей…

— Мама за одіж дістає гроші… Ходить на базар і дістає, — щебетала Естерка. — Вона багато всього носить і на руці, і на плечі… Купує сама, а то й випрошує в добрих людей… а потім дома чистимо, латаємо — і на базар… І я з мамою ходжу. Панна не була на базарі?

— Ні, — сумно всміхнулася Сара. — Мене не пускають… Слухай, Естерко, мама твоя, коли я про щось попрошу, не розкаже хазяйці?

— Ой, вей! Борони боже! Мама все плакала за панною… Зі мною разом плакала… «Так, — каже, — шкода, що пальця б собі урізала…» Мама моя така добра, сама не їсть, а все мені…

— Я так і думала, — зраділа Сара, і очі її засяяли. — Я б через тебе передала перстень. У мене їх багато… продайте… я й вам допоможу… і мені треба грошей. Тільки мовчіть, щоб мама не призналася, що знає мене, що зі мною має гешефт.

— Ой, хіба ми не знаємо! Багато речей треба продавати потайки, з-під поли. Нехай панна буде спокійна.

— Ну то підійди сюди з вовною, а я передам.

Естерка збігала в халупу, вхопила там цілий оберемок вовни й, підійшовши до

Сари, спритно й непомітно взяла в неї перстень. У Сари промайнула думка, чи не на ферфал вона його віддала. Але дівчина засоромилася своєї підозри й безтурботно спитала в Естерки:

— А яке це містечко?

— Кам’янка.

— А річка як зветься?

— Дністро.

Сара задумалась. Таких назв вона не чула, а тому й вирішила, що потрапила просто на той світ. Далі розпитувати їй було важко, вона замовкла, а потім, почувши тітчин голос, поспішила піти в хату, щоб не зустрітися з нею.

Наступного дня Сара вийшла в звичайний час погуляти надвір і застала вже там Естерку. Дівчинка радо посміхалася до неї й кивала з-за вовни голівкою. Сара сіла на оцупку під парканом і ждала, поки Естерка підійде до неї.

— Мама вітає, — прошепотіла вона, дивлячись убік. — Ой леле! Яка вона рада! Спершу злякалася за перстень… «Дорогий, — каже, — боюсь…» А потім я впросила… багато дали за нього, осьо!.. — простягла вона з-під поли руку й висипала на коліна Сарі жменю срібних монет — талярів і злотих.

— Ой мамо! — вигукнула здивовано Сара й, затулившись полою, швиденько сховала гроші в кишеню. П’ять талярів вона віддала назад Естерці. У цей час почувся грізний хазяйчин голос.

— Ти! Байстря! — закричала вона.

— Що пані хоче? — обізвалася Естерка, відскочивши вбік, і боязко підійшла до хазяйки.

— Вус? Ти їси фарби разом із своєю матір’ю-злодійкою? Га?! — накинулась на неї Рухля.

— Боронь боже! Шановна пані! Хіба фарби можна їсти? Від них смерть! — Естерка поблідла й затремтіла, а в очах у неї забриніли сльози.

— Ось попробуй мідянку, проковтни хоч щіпку й матері дай!.. Жебраки, дармоїди, а чужого добра не бережете! Чуже добро вам за ніц?.. Так і звикли жебрами жити!.. Чи ж давно я дала вам різних фарб, вистачило б на два пуди вовни, а твоя мама — бодай її взяла яма! — пофарбувала мені не більше як пуд, і вже ферфал, уже, кажуть, знову приходила по фарби!.. Гевулт!

— Ой панюню! Ой вей мір! Ніхто з нас і крихітки не з’їв, — заплакала Естерка.

— Не з’їв! Дурепа! Звичайно, не з’їв, якщо не полопались… А хіба ті фарби продати не можна?

— Мама продає тільки старі жечі, — схлипнула Естерка.

— Ну, ну, знаю, — пом’якшала господиня, а може, помітивши в глибині двору Са-ру, вирішила зам’яти сварку. — А ти вже й справді?.. Як не наглядати за вами, то ви й бога забудете!.. Герш-ду! Я твоїй матері даю постійний заробіток, то вона мусить про це пам’ятати й берегти кожен мій шеляг… Скажеш, щоб вона завтра прийшла: дам фарб, а як треба, то й борошна, нехай торбу візьме!

Естерка підбігла до господині, поцілувала простягнуту руку й знову заходилася розвішувати вовну, а господиня пішла в хату, не обізвавшись до Сари й словом, ніби не бачила її.

Сара тільки й чекала, поки піде хазяйка: її пекла одна думка, що зненацька блиснула їй у голові.

— Слухай, Естерко, — звернулась вона до дівчинки. — Яка то фарба мідянка?

— Зелена, оно, як та шерсть, — відповіла Естерка, витираючи руками очі й усе ще тихенько схлипуючи.

— Ах, яка гарна, просто диво! Очей не відірвеш!.. А навіщо ж хазяйка радила їсти й тобі, й мамі? Хіба вона смачна?

— Навіщо? А щоб ми одразу здохли…

— Ой мамеле! Хіба хазяйка така зла?

— Недобра, ой вей, яка недобра! Бідну людину скривдити й вилаяти їй за ніц! Сара зітхнула й замовкла. Естерка порозвішувала всю вовну й, нишком попрощавшись із Сарою, хотіла була вже йти, але та затримала її.

— Слухай, Естерко, а яка ото фарба червона, що аж горить?

— Якісь темні корінчики…