— Мамо, це Семенко! Я відчиню! — долинув із кухні інший — молодий — голос.

Загупали-зашурхотіли кроки, зарипіли одночасно всі двері.

— їсти зварено? — басовито спитав той, хто ввійшов.

— Борщику в горщику! Борщику в горщику! — заспівав молодий жіночий. — Ось тільки знайду свою блакитну стрічку!

До вітальні, де, прикипівши до підлоги та обливаючись холодним потом, сиділи Софійка і Сашко, вбігла… дівчина — розпатлана й украй бліда. Вона занипала кімнатою, шукаючи.

— Моя блакитна стрічка! — скімлила. — Хтось знов украв мою блакитну стрічку!

Їй вторив протяжний старечий стогін-завивання.

— Мила, я купив тобі нову! — почулося з коридора.

Леле, як увійде сюди!..

— Купив, Семенку? — подалась на поклик. — Як добре! Ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха!..

— Ги-ги-ги-ги! — засміявся хтось беззубим ротом.

Зареготали всі, кожен на свій лад.

— Яка я гарна! — Дівчина, вже зі стрічкою, знов убігла до вітальні, стала вдивлятись у стіну над диваном, наче у дзеркало.

— Яка я гарна! Ха-ха! — затанцювала на килимі.

Софійка наважилася підвести голову й обімліла: дівчина мала якісь моторошні, неприродне блакитні очі. На синювато-блідому обличчі вони здавалися не на жарт страшними!

— Їсти зварено? — вдруге запитав бас.

Дівчина знову заспівала:

— Борщик у горщику!
Зварю тобі борщику!

І підстрибці вибігла з кімнати:

— Іди, іди, дощику!
Зварю тобі борщику!
Та поставлю на горі!
Закусають комарі!
У-у-ух, закусають-закусають —
закусають комарі!

— Ги-ги-ги-ги! — прохрипіло, як відлуння.

Здійнявся гармидер, писк і ґвалт. Час від часу влітали якісь блідо-синюваті люди. Незнайомі жоден не схожий на бабу Валю! Стрибали, танцювали, трощили меблі, обривали картини…

Часом здавалося, що привиди от-от викриють їх із Сашком. Хтось навіть зіперся на бильце дивана!.. Але ні, відступив, не помітив!

Скільки так сиділи, не знати. Може, вічність, а може, лише ніч? Усе обірвалося перед світанком після чийогось голосного довгого свисту.

— Ой, моя блакитна стрічка! — тільки й гукнула майже нечутно вже майже прозора дівчина.

І все стихло.

Ще довго сиділи нерухомо. Аж коли розвиднялося, зважились вийти зі схованки. Лиш тепер помітили, що сиділи разом, притиснувшись, міцно вчепившись одне одному в руки. Добре, що не померли, бо якби їх отако знайшли — сорому не обібрались би!..

У кімнатах нічого не змінилося. Порядок, чистота. Меблі цілісінькі. Вхідні двері замкнені.

Тільки на килимі… блакитна стрічка!

— Тікаймо… Тобто ходімо швидше звідсіля! — прошепотів Сашко.

Він по-джентльменськи пустив першою Софійку. Цього разу вона трісочкою вилетіла через вузьку раму. Потім спустилась по мотузці, яку Сашко з усіх сил тримав за протилежний кінець.

У будинку ще спали, коли двоє дітлахів, пригинаючись, витягли з колючих кущів драбину йповолокли геть. Один із них тримав під пахвою ще й сокиру. За драбиною тяглася мотузка, лишаючи в пилюці зміїстий слід.

36. Таємна вечеря

Цього разу потрапила одразу до оселі Якова Кулаківського.

В темній вогкій кімнаті край голого столу при кволій свічці латала щось Лизавета Львівна. Яків Гордійович ходив круг неї з клаптиком паперу й пером.

— Сала в діжці поменшало на два пальці! — супився невдоволено.

— Змилуйтеся! Таж Васюні треба щось у дорогу!

— П’ятьох яєць не дорахувався!

— Хто винен, що в коморі миші й щури завелися? Ви ж не даєте кота впустити: щоб вершків не поспивав!

— Цукор закінчується!

— Закінчується?! — Лизавета Львівна стрепенулась, аж колихнулося полум’я свічки. — Ще два мішки у вас у коморі! Та хай би воно вам поскисало! Казала мені ворожка: “Не виходь за того лічокрупа, бо під повного замкненою коморою у великий голод помреш!”

— Ворожки брешуть, лиш гроші видурюють!

— З вас видуриш, аякже!

— Досить теревенів: із ними каші не звариш! — тупнув Кулаківський. — Швидше дошивайте й гасіте свічку. А в мене — справи!

Софійка сьогодні залишиться тут: подивиться, як бідна родина виживає. Все одно хазяїн сьогодні вечеряє у якихось їжакевичів. Краще за ним вирушить завтра до тих… Дульських, чи як?

По тому, як за Яковом зачинилися двері, жінка ще хвилину-другу посиділа за шитвом. Коли вже рипнула й хвіртка, Лизавета Львівна поспішила до плити і заходилась мерщій топити. Поки розгорялось, дістала з-під рясної спідниці ще одного ключа: такого, як у чоловіка.

— Гарний майстер із нашого Васюні! — Помилувалася ключем і попрямувала до комори.

Швидко на припічку з’явилося кілька картоплин, цибулина, полумисок зі сметаною. Незабаром і в горщику забулькотіло.

— Піднімайся, Васюню! — гукнула в темряву кімнат. — Вечеря готова!

Хлопець, очевидно, й не думав спати — просто лежав у темряві. Удруге кликати його не треба! Він уже сидів біля столу і тримав ложку!