Сашко пригнався, щойно розвиднілось:

— То як, нейтралізовуємо бабу Валю?

— Спочатку б дістати стрічку! — погодилась дівчинка. — Я вчора зазирала: вона там ще є!

— Шкода, — засмутився хлопець. — Не прихопив драбини! Хоча… якщо через балкон?

Софійка дістала простирадла. Сашко пов’язав їх між собою морськими вузлами.

Коли простирадлова линва уже звисала з балконних перил, Софійка збентежено поглянула на її кінець, що теліпався внизу.

— Хто дбатиме про твоїх сестер, якщо ти раптом покалічишся?

Але це не могло вже спинити хлопця. Якщо надумав, то…

— Є! — гордо проголосив Сашко, щойно простирадла втягли назад, і поклав перед Софійкою блакитну стрічку. Чорнобілка, яка мирно спала неподалік, засичала й відскочила.

Сьогодні їм щастить: Фантик якраз сидить на порозі бабиної квартири прив’язаний, — баба часто його вигулює на мотузочку. Сидить і несамовито нявчить.

Коли йому підсунули блакитну стрічку, зреагував спокійно, тобто продовжував нявчати.

— Видно, звик до подібної чортівні, не те що Чорнобілка! — підсумував Сашко.

— Та й на шиї в нього така ж!

Поки Фантик нявчав, Софійка подзвонила в двері.

— Що скажемо? — спитала Сашка.

— Поцікавимось, чи то не її Фантик загубив оцю стрічку? Мовляв, у дворі знайшли.

— Правильно!

— А баба Валя хай здивується: чого б то у дворі?

— Адже знає: такі лише в сусідській квартирі!

— Якщо здивується, — Сашко проявляв здібності справжнього пошуковця, — то певна ознака: щось не чисто!

— Точно!

Баба Валя не відчиняла. Так-так, двері зоставалися зачиненими! Сама, безперечно, сиділа зараз по той бік, підглядала й підслуховувала.

— Розкусила! — мовив Сашко. — Побачила в нас речовий доказ і злякалася!

— Еге ж!

Потоптавшись отак під порогом ще хвилин десять, навмисне трохи спустилися сходами. Цікаво, що робитиме баба, коли ворог відступив?

Фантикове нявчання дуже заважало, та, зрештою, в під’їзді таки почулося гупотіння і немічне жіноче квиління… поверхом нижче.

Не змовляючись, кинулись до помешкання внизу. Двері були не замкнені, тому без усяких церемоній увірвалися всередину.

Баба Валя лежала під вікном і стогнала.

— Води!

Софійка подала кухлика, що стояв біля вазонів.

— Прийшла поливати… — хрипко пояснила, вихлебтавши воду. — А на балконі привид зі стрічкою блакитною… Угору полетів. Білий такий… Правду ви казали: нечисто в цій квартирі! Напишу, хай шукають іншу, дурнішу, доглядачку…

— А хіба стрічки — не ваші? — обережно спитала Софійка.

— Признаюсь вам, дітки… Не мої вони… Тут знаходила… Завше їх повно: дай, думаю, Фантикові прихоплю! Хай Бог милує, щоб іще хоч нитку взяла!..

Софійка й Сашко допомогли бабі підвестись і допровадили на рідний другий поверх.

Фантик, забачивши хазяйку, щасливо замуркотів.

— Плакав за мною, рідненький? Прив’язала тебе, думала, на хвилинку, а вийшло… — пригорнула кота баба Валя. — Я чую знизу, а відгукнутись не годна. Якби не ви, діточки… то й не знаю!.. Спасибі вам сердечне!

— Нема за що, — зашарілась дівчинка. — Може, швидку викликати?

— Дякую, мені вже легше. Одне попрошу…

— Що, бабусю?

— Прізвища: твоє, Софійко, і цього хлопчика. В газету хочу написати, за порятунок подякувати. Такі славні діти у нашому Вишнополі ростуть, а ми й прізвищ не знаємо!..

42. За здоров’я Катерини

Софійка потрапила до Кулаківських якраз на обід. За широкими дерев’яними столами сиділи вишнопільці та всі ярмарчани, які цього дня зустрілися Василеві та його дружині Олені. Прийшло багато жебраків, Софійка виглядала знайомого старця, та його не було.

Столи було заставлено всіма наїдками, на які тільки спромоглися господарі.

— Їжте, пийте, люди добрі, за здоров’я… — Олена не зважувалася мовити “раби Божої”. Софійка знала, що в ті часи за таке по голівці не гладили. — За здоров’я Катерини!

І люди їли й пили.

Оскільки Софійка забула вдягти намисто, а вертатись по нього полінувалася, то примостилась на лаві й собі. За банкетом на неї не звертали уваги — це чудово. А ще звідси видно через відчинене вікно малу Катерину, яка, вкутавшись, дригоніла на лежанці. Серед літа! Ото вже справді злиденна!

— А ви ж ізвідки? Бачу, не вишнопільський? — спитала молодичка вусаня, який сидів праворуч від Софійки. (Добре, що не Софійку!)

— Це як сказати, — ворухнув той вусом. — І дід мій звідси, і батько. Та й дядько мешкав тут із сім’єю — виїхав далеко, з нами не родичається.

— Як вас прозивали? Ніби ж усіх тут знаю! — допитувалась цікава жіночка.

— Як прозивали, тепер уже не звуть! — загадково підморгнув чоловік. — А якби знали моє колишнє прізвище, то не сидів би я тута з вами! Бо, чув, предки цих Кулаківських добряче насолили моєму дідові, добряче його, тюхтія, підвели під монастир!

— Е-е-е, стривайте… Міщенки, чи що?

— Тс-с-с! — Вусань грайливо поклав пальця на уста молодиці. — Та й ніякий уже я не Міщенко: батько мій переписався по-іншому, і я по-іншому пишусь!