— Ти таки надумав? — Холодні мурашки побігли спиною, аж пересмикнула плечима.

— Могла б уже й вивчити, що я своїх рішень не змінюю! — Хлоп’як злегка образився. — Драбина в нашому сараї вже підремонтована. Вліземо через кватирку ще завидна.

— Що ж, поживемо — побачимо! То я пішла?

— Стривай, а… а Чорнобілка як поживає?

— Чудово! Передавала тобі мурковітання!

— Добре! А… а що там Ростик?

Поруч на квітничку раптом щось зашаруділо. Серед пахучої матіоли та вже добряче помітного бур’янцю розігнулася чиясь постать.

Софійка похолола, та й Сашко на мить перестав корчити героя.

— Добривечір вам! — пролунало кисло-солодке.

Це була баба Валя! З якимось горщиком під пахвою!

— Д… доброго!.. — сторопіла Софійка. — Ви що це тут… людей лякаєте?

— Сусідський аспарагус підсихає чогось. То я землі свіженької набираю, пересадити! — Відколи це баба зробилася такою привітною?

— Стережімось її! — майже просичала дівчинка, щойно баба зникла в під’їзді. — Ой, стережімось!..

Знайшла в «Губернських відомостях» у рубриці «Вісті зі столиці» повідомлення:

“Двірника з маєтку барона N після невдалої спроби викрадення баронової єдиної дочки панни Ю заарештовано й відіслано до Сибіру на три роки. Все майно злочинця перейшло до рук його опікуна пана К”.

Не інакше, як Гордій Кулаківський! Ось чому в його нащадків і досі валяються світлини Міщенка-молодшого! Ото вже загребущий! А Міщенко, виходить, потрапив на фронт після того, як відбув покарання. І, як сам зізнався, встиг із кимось одружитися. Утім, двоїста душа — питома риса Міщенків!

Кулаківська ж тим часом підпоює Корнія приворотним зіллям. Парубок Франі не цурається, ба більше, підтакує, коли Франя обзиває Клаву дурнуватою!

Що ж робити? Часу мало. Мерщій у шафу…

31. Що значить загнати економію?

— Гроші за карточку віддам пізніше! — недбало кинув Кулаківський-молодший.

Софійка йшла услід за Кулаківським, його дружиною і сином. Бруківки позолотило опале листя. Осінь стояла дзвінка, сонячна й тепла.

— Ну, Лизавето Львівно, це ви нині розорили нас не на жарт! — гнівно мовив чоловік до дружини.

— Якове Гордійовичу, але ж Васюня так рідко приїжджає на канікули, хай хоч якась пам’ять буде! — заперечила та.

— Приїжджає рідко, бо нема чого на дорогу тратитись. І так, Богу дякувати, недороге училище напитали, та й удома на один рот менше!

— Але ж бодай сьогодні, на Покрову, можемо купити якої-небудь лакітки?

— Лакітки? І де лиш такі слова берете? — розізлився Яків. — Забули, що мені на зиму треба нової шапки? Що я загнав економію? І так ниньки вам до обіду виділив півфунта борошна й ціле горнятко олії!

— А ще пучку солі та повний кухоль води! Коли б ми часом не виздихали од вашої щедрості!

— Ліпше вгамуйте свій апетит. Погляньте, які часи! Усі бідують, війна, сирітські притулки по вінця заповнені! Кажіть спасибі, що нам спокійно, що маємо повні засіки. А ви нарікаєте! Все, годі! — Кулаківський зібрався повернути в інший завулок. — У мене справи! А ви йдіть додому, порайте господарство й лягайте спати: і вечеряти не схочеться, і гасу не будете палити!

“У Васюні та його мами навряд чи буде цікавий вечір”, — подумала Софійка і рушила за Яковом Кулаківським.

Той дійшов до кінця завулка, постукав до якогось тихого дому.

— Якове Гордійовичу? Знову? — усміхнулася, правда наче якось нещиро, із дверей сухенька літня жіночка. — Просимо, просимо!

Софійка прошмигнула за Кулаківським у довгий коридор. З кухні смачно пахло святковими наїдками, проте у вітальні столу ще не накривали. Молоді чоловіки й жінки, з яких дехто доводився господині дітьми, зятями й невістками, жваво перемовлялися, грали в карти.

Кулаківський приєднався до них.

— З Покровою будьте здорові!

— І ви будьте здорові! Як поживають Лизавета Львівна, Васюня?

— Спасибі, не скаржаться! Хоча, при нашій бідності…

— Батько не сниться?

— А чого має снитися? Поховали, як належить. І на дев’ятини, й на сороковини милостиню роздав.

— Ніколи б не повірив, що мішок з кукурудзою може впасти з горища і вбити.

— Кому що судилось.

— Як там Франя Гордіївна?

— О, відколи батечка не стало, вона рідко навідується. Все дується, що віддали без посагу! Але, видно, живе за своїм Корнієм непогано, хутко переселилась до його хатки в Половинчик, перепродують збіжжя, багатіють… Діти? Ні, не дає Господь. Та й нащо? Від них самі збитки!

Далі перейшли на ціни, врожай, на якусь нову економічну політику, комерційні плани.

Софійка геть знудилась, та ще й у животі булькотіло від голоду: зранку-бо вмудрилась уникнути супу, ковтнути лише чаю. В куток, де вона сиділа, позиркували.

Нарешті вечеря! Однак подали далеко не все, що так смачно пахло в коридорі: стіл був накритий вельми скромно. Але жовті очі Кулаківського жадібно загорілися, він першим припав до печені, вихиляв чарку за чаркою. Розмова пожвавішала, Софійка й собі непомітно вхопила пирога з капустою.