— Як гадаєш, може, варто заговорити першій? — Сніжана тяжко зітхнула.

— А що, навіть світова казка знає подібні випадки! М-м-м… — Софійка замислилась. — Он Русалонька власними силами добиралася до палацу коханого. Англійська Кейт-Лузаночка… Зрештою, царівна-жаба теж сама нав’язалась Іванкові…

— Ти мене переконала, — ще тяжче зітхнула тітонька.

Поверталися в сутінках повільно й неохоче. А художник майже навпомацки все чаклував над своїм полотном.

Снідали, як завжди, у дворі під густим виноградним шатром. І, як завжди, рибою. Цього разу бабуся потішила фаршированою щукою, з якою возилася ще з досвіта.

Софійка розуміла: щодня так шикувати бабуся не може. Але це все одно щастя проти жахіть, що колись довелося пережити бабусиним батькам…

— А що з Мальвою зробили, як голод був? — боязко спитала Софійка.

— Мальви у нас на ту пору вже не було…

— Як?! Але ж Ніні вдалось урятувати її від червоноармійців!

— Невже я про це розповідала? — здивувалась бабуся. — Справді, повернувши Мальву, мама якийсь час переховували її в ярку. Але хіба ж таку сховаєш? Знайшли і таки відібрали!

— А Маківка, лошичка Мальвина?

— О, Маківка ще довго нам служила, поки її разом із Буйним — отим підміненим, кошлатим — не забрали. Тоді все у всіх забирали. В колгоспі обоє якийсь час животіли, поки не перевели до іншого — дальнього. І добре, що перевели, бо несила вже було на їхні ребра дивитись! А до цього Маківчиних синів — Майорів — дідусь багато років продавав і мав із того добрячий заробіток!

34. Така довга ніч

По сільрадівському телефону Софійка заявила мамі, що приїде тільки завтра вранці: добре, що тітонька, захоплена власними переживаннями, пропустила це повз вуха.

А як іще пояснити рідним, що ночуватиме в небезпечній сусідській квартирі? Хай посплять спокійно хоч цієї ночі, бо хтозна, що буде потім…

Дорогою зробила чималенький гак і порівнялась із будинком на Малофонтанній, три. За цією брамою весь цей час жило її кохання. Он, до речі, він іде: як завжди, проти ночі — з дому… Як завжди красивий, стрімкий, струшуючи набік свого ледь рудуватого чуба… Таким він і пройшов через усе її життя. Хай буде щасливим! Хай… хай завжди пам’ятає про ту, яка… Шкода, що не встигла звільнити його від прокляття!..

— Привіт! Я вже там, у сараї, підготував драбину, мотузку і сокиру, — сказав тремтячим голосом Сашко. — Щойно стемніє…

— А сокиру нащо? — собі затремтіла.

— Мало що!

— На ось, під язик! — простягла хлопцеві жовтеньку пігулку валер’янки. — Від нервів.

Кожен смоктав валер’янку й думав про своє.

— Ти вже зі своїми попрощ… своїх попередила? — запитав, складаючи товар.

— Я ще ніби в бабусі. А ти?

— Сказав, що сьогодні працюватиму в нічну зміну. Під подушкою про всяк випадок залишив записку, сповістив, де зберігаю свої заощадження. Хоч матимуть за що жити.

— Слухай, а може…

— Відступити? І далі тремтітимеш кожної повні й кожної нічної грози?

— Та я б уже якось… Так і боялася б собі…

— Не чекав такого від тебе! — глянув, наче на крадіжці піймав.

— Ні, та хіба я що? Просто запитала…

Кватирка була відчинена: хазяйновита баба Валя регулярно провітрювала помешкання.

Сашко поліз першим. Софійка й не зогледілась, як за склом щезла його голова, а за хвилю впірнули й вишурувані штанці та подряпані загорілі ноги.

Софійчині ноги чомусь безпорадно звисали з вікна, хоч як старанно пхалась у вузьку дерев’яну раму. Ніколи не думала, що така товста! Хай йому грець: здається, ноги так і стримітимуть під повним місяцем на вулиці! Як той Вінні-Пух у кроликовій хатці! Як та Аліса з Країни Чудес!.. Як…

— Штовхай драбину! Назад стрибатимемо вручну! — прошепотів Сашко, як тільки йому вдалось-таки затягти Софійку.

Драбина звалилася невдало, набакир. Здається, її край видно якраз із балкона баби Валі. Надія тільки на темряву!

Вазони поставили на місце, кватирку залишили напіввідчиненою, як і було.

У кімнатах, як завжди, чисто. Усе перевірили — нікого. Почали обирати місце засідки. Повагавшись, уподобали куток за розкладним диваном: і просторо, і захищено, і до кватирки близько. Якби ще стати невидимими! Шкода, що намисто помагає тільки в минулому. Ще до Половинчика зоставила його вдома — хоч комусь колись знадобиться!

Вмостилися на відстані одне від одного: якщо їх колись тут знайдуть неживими, щоб не подумали, ніби в них любов! Між собою поклали мотузок та сокиру.

Виявляється, чекати ой як нелегко.

— Знаєш, я почуваюся злодієм, котрий заліз у чужу квартиру! — по довгій мовчанці звірився Сашко.

— Чого б то? — ще знайшла силу всміхнутися.

Угорі заплакав Ростик.

35. Іди, іди, дощику!.

Це було схоже на сон.

У двері загупали. Чому не скористалися дзвінком? Стрілки настінного годинника показували за десять дванадцяту.

— Іду, йду! — пролунав наче зі спальні старечий голос. — Ось лиш намацаю свою палицю!